ВС/КЦС: Хоча придбана у шлюбі квартира була записана лише на чоловіка, він не зміг виселити прописану у ній колишню дружину, яка при цьому у цій квартирі і НЕ проживала (ВС/КЦС від 28 лютого 2018р. у справі № 647/1683/15-ц)

Фабула судового акту: Мабуть вже для багатьох очевидно, що якщо не буде єдиного та справедливого підходу судів до застосування  у спорах презумпції спільності права власності на майно подружжя, люди взагалі не будуть одружуватися. Як це вже відбувається в країнах Європи, наприклад в Італії.

Типова ситуація. Колись придбана у шлюбі квартира, і у Державному реєстрі прав на нерухоме майно її власником записаний чоловік. І чоловік, і жінка перебуваючи у  шлюбі зареєструвалися і цій квартирі.  Із часом подружжя розлучилося,  і жінка мешкає тривалий час в іншій квартирі. Але чомусь знятися з реєстрації добровільно і не заважати чоловіку жити новим життя НЕ бажає. Звичайно за себе комунальні послуги не оплачує (вона ж там не живе), хоча ЖЕК їх нараховує, оскільки вона там зареєстрована.

Водночас жінка із позовом про поділ майна подружжя не зверталася, та строки позовної давності вже пропустила. В цілому своєю бездіяльністю лише шкодить колишньому чоловіку.

Чоловік як власник квартири подає позов про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

І раптом виявляється, що квартира все ж таки автоматично належить до спільного сумісного майна подружжя, попри те, що строки на звернення до суду із позовом про поділ майна після розлучення колишньою дружиною вже пропущені, а у Реєстрі її прізвище не значиться.

Далі зрозуміла логіка трьох інстанцій які відмовили у задоволенні позову: співвласник квартири не може бути виселений з такої квартири, оскільки це порушує його право власності.  Статті 319, 321 ЦК України.  Навіть якщо такий співвласник у цій квартирі фактично не проживає.  Тому, стаття 405 ЦК України тут не допоможе.

Верховний Суд  підкреслив, що у матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про припинення права власності відповідачки на спірну квартиру.  Тобто, в цьому випадку презумпція спільності права власності на майно подружжя застосована «по повній».

І знову суд НЕ вирішив де-факто спір, точніше конфліктну життєву ситуацію.  Той хто нічого не робить – колишня дружина – залишився із дулею у кишені, а той хто намагався за допомогою закону досягнути результату – колишній чоловік- залишився у розбитого корита…

 

                                                                                                                  Постанова

Іменем України

28 лютого 2018 року

м. Київ

справа № 647/1683/15-ц

провадження № 61-4509св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — Висоцької В. С.,

суддів: Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач — ОСОБА_2,

відповідач — ОСОБА_3,

третя особа — Бериславський районний сектор управління державної міграційної служби України в Херсонській області,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Бериславського районного суду Херсонської області від 11 листопада 2015 року у складі судді Корсаненкова О. О. та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 8 лютого 2016 року у складі суддів: Семиженка Г. В., Бугрика В. В., Лісової Г. Є.,

В С Т А Н О В И В:

Відповідно до пункту 4 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У липні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, третя особа — Бериславський районний сектор управління державної міграційної служби України в Херсонській області, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 3 грудня 2002 року є власником квартири АДРЕСА_1. У цій квартирі зареєстровані позивач, його діти ОСОБА_4, ОСОБА_5 та відповідач. Сторони у справі перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Бериславського районного суду Херсонської області від 21 вересня 2011 року розірвано. Позивач зазначає, що ОСОБА_3  з вересня 2010 року за місцем реєстрації не проживає. Відповідач добровільно залишила квартиру, та проживає у квартирі АДРЕСА_2. ОСОБА_3 має інше місце проживання, з позовом про поділ майна подружжя до суду не зверталась та у встановлений законом строк своїм правом про поділ майна подружжя не скористалася, її реєстрація у квартирі спричиняє для позивача додаткові витрати, добровільно знятись з реєстраційного обліку відповідач не бажає.

На підставі викладеного, позивач просив визнати ОСОБА_3 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1.

Рішенням Бериславського районного суду Херсонської області від 11 листопада 2015 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що квартира АДРЕСА_1 є спільним сумісним майном, набутим подружжям у шлюбі, тому відсутні правові підстави для позбавлення ОСОБА_3 права користування квартирою, яка знаходиться у спільній сумісній власності сторін.

Ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 8 лютого 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що, оскільки квартира була придбана сторонами у справі під час шлюбу, то відповідно до статті 22 КпШС України,в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, є спільним сумісним майном подружжя. Частина друга статті 405 ЦК України не передбачає можливості позбавлення права користування квартирою особи, яка є її співвласником. В матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про припинення права власності ОСОБА_3 на вказану квартиру.

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_2 просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами безпідставно визнано наявність права користування спірним житлом за відповідачем, виходячи з факту реєстрації відповідача у квартирі, оскільки ОСОБА_3 має інше місце проживання та  з позовом про поділ майна подружжя до суду не зверталась, у встановлений законом строк своїм правом про поділ майна подружжя не скористалася.

Вказував на те, що відповідач була відсутня в квартирі за місцем своєї реєстрації без поважних причин понад 1 рік, починаючи з 2010 року, припинення сімейних відносин з позивачем позбавляє її права користування цією квартирою, а тому наявні підстави для визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

31 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судами встановлено, що сторони у справі  з  жовтня 1996 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Бериславського районного суду Херсонської області від 21 вересня  2011 року розірвано.

Сторони у справі мають дітей: доньку ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2.

У період шлюбу ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу                    від 3 грудня 2002 року набуто у власність квартиру АДРЕСА_1. У вказаній квартирі зареєстровані позивач, відповідач та їх діти ОСОБА_4 і ОСОБА_5

Рішенням Бериславського районного суду Херсонської області                          від 21 вересня  2011 року встановлено, що протягом тривалого часу сторони разом не проживають, шлюбні відносини припинилися з вересня 2010 року.

Статтею 22 КпШС України, в редакції, чинній на момент набуттяквартири                АДРЕСА_1                        у власність, встановлено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу,                    є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Після розірвання шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розподіл спільного майна подружжя не було проведено.

Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Судами встановлено, що ОСОБА_3 не проживає постійно в квартирі                    АДРЕСА_1,                       у зв’язку з конфліктними ситуаціями між колишнім подружжям, оскільки ОСОБА_2 застосовував до відповідача фізичне насильство. Однак цією квартирою ОСОБА_3 користується в періоди відряджень позивача.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які  мають у приватній власності  будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для   особистого проживання  і  проживання  членів   їх   сімей та інших осіб.

Установлено, що квартира АДРЕСА_1 є спільним сумісним майном набутим подружжям у шлюбі, отже, відповідач є співвласником вказаної квартири.

Частинами першою, другою статті 319 ЦК України, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Відповідно до статті 321 ЦК України, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об’єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Статтею 346 ЦК України, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, врегульовані підстави припинення права власності, а саме: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викуп пам’яток культурної спадщини; примусове відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника; реквізиція; конфіскація; припинення юридичної особи чи смерті власника.

На підставі вищевикладеного, судами попередніх інстанцій встановлено, що квартира є спільним сумісним майном, набутим подружжям у шлюбі. Вирішуючи вимоги щодо наявності підстав для  визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, вірно виходив з того, що відповідач не втратила право власності  на вказану квартиру, в силу вимог статей 319, 321 ЦК України.

За таких обставин, місцевий суд, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, оскільки положення частини другої статті 405 ЦК України не розповсюджуються на  спірні  правовідносини.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідач не є власником спірної квартири, не ґрунтуються на законі, оскільки судами встановлено, що відповідно до статті 22 КпШС України, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, спірна квартира є спільним сумісним майном, набутим подружжям у шлюбі.

Отже, зазначені позивачем обставини про те, що відповідач була відсутня в квартирі за місцем своєї реєстрації понад 1 рік, не свідчать про відмову ОСОБА_3 від права власності на нерухоме майно та не є підставами для припинення права власності на нього.

Сам факт незвернення ОСОБА_3 до суду із позовом про розподіл майна подружжя не є підставою, з якою закон пов’язує (визначає) припинення права власності на спільну сумісну власність.

Судові рішення містять вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи, та обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Недоліків, які призводять до порушення основних принципів цивільного процесуального судочинства та охоронюваних законом прав та інтересів осіб, які беруть участь у справі, та впливають на суть ухвалених рішень під час розгляду справи у суді касаційної інстанції не встановлено.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення — без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому ці судові рішення відповідно до частини першої статті 410 ЦПК Українинеобхідно залишити без змін, а касаційну скаргу — без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновки судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Бериславського районного суду Херсонської області від 11 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 8 лютого 2016 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий                                                                                    В. С. Висоцька

Судді                                                                                                  С. Ю. Мартєв

В. В. Пророк

І. М. Фаловська

С. П. Штелик

Автор: Веб-ресурс «Протокол»

 

джерело: http://protokol.com.ua/