ВЕРХОВНИЙ СУД: Науковий висновок щодо меж дискреційного повноваження суб’єкта владних повноважень та судового контролю за його реалізацією •

18 апреля,2018 on Закон і право

Підстава дослідження

Доручення Голови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Смоковича М.І. у зв’язку із службовою запискою судді Кравчука В.М.

Питання для дослідження

Як визначити межі дискреційних повноважень суб’єкта владних повноважень?
Як визначити межі судового контролю за реалізацією дискреційних повноважень суб’єктами владних повноважень?

Метод дослідження

У вітчизняній правовій науці виділяють такі ознаки правової доктрини.

Авторитетність юриста, якій сформулював відповідне твердження про правове явище, чи праці, в якій це уявлення сформульоване (Шевченко А.Є., Кармаліта М.В. Вплив правової доктрини на правотворчий процес в Україні // Юридичний вісник. – 2015. — № 3(36). – С. 54; Семеніхін І.В. Поняття, ознаки, структура // Проблеми законності. — 2016. — № 132. — С. 31; Полянський Є.Ю. Правова доктрина як базисна концепція права: природа, структура, значення // Наукові праці Національного університету «Одеська юридична академія» Т. 17 / голов. ред. М. В. Афанасьєва ; МОН України, НУ «ОЮА». – Одеса : Юрид. л-ра, 2015. – C. 300; Губанов О.О. Правова доктрина як джерело права в межах романо-германської, англосаксонської та релігійно-традиційної правової сім’ї: порівняльна характеристика // Право і суспільство. — № 2015. – С. 12, 13).
Твердження має прикладний характер, однак ґрунтується на результатах фундаментальних наукових досліджень (Шевченко А.Є., Кармаліта М.В. Вплив правової доктрини на правотворчий процес в Україні // Юридичний вісник. – 2015. — № 3(36). – С. 54; Семеніхін Правова доктрина: загальнотеоретичний аналіз / І.В. Семенихін; Нац. акад. прав. наук. України, НДІ держ. буд-ва та місц. самоврядування; наук. ред. О.В. Петришин. – Х.: Юрайт, 2012. – С. 36, 70-71; Васильєв С.В. Правова доктрина – джерело процесуального права / С. В. Васильєв // Актуальні питання інноваційного розвитку. — 2012. — № 2. — С. 72; Семеніхін І.В. Поняття, ознаки, структура // Проблеми законності. — 2016. — № 132. — С. 27; Полянський Є.Ю. Правова доктрина як базисна концепція права: природа, структура, значення // Наукові праці Національного університету «Одеська юридична академія» Т. 17 / голов. ред. М. В. Афанасьєва ; МОН України, НУ «ОЮА». – Одеса : Юрид. л-ра, 2015. – C. 298, 299; Євграфова Є. Доктрина у правовій науці і юридичній практиці // Вісник Національної академії правових наук України. – 2013. — № 2 (73). – С. 54, 60).
Твердження отримало загальне визнання з боку правників, у першу чергу правників-науковців (академічної спільноти) (Семеніхін Правова доктрина: загальнотеоретичний аналіз / І.В. Семенихін; Нац. акад. прав. наук. України, НДІ держ. буд-ва та місц. самоврядування; наук. ред. О.В. Петришин. – Х.: Юрайт, 2012. – С. 13, 29; Семеніхін І.В. Поняття, ознаки, структура // Проблеми законності. — 2016. — № 132. — С. 29-31, 34; Полянський Є.Ю. Правова доктрина як базисна концепція права: природа, структура, значення // Наукові праці Національного університету «Одеська юридична академія» Т. 17 / голов. ред. М. В. Афанасьєва ; МОН України, НУ «ОЮА». – Одеса : Юрид. л-ра, 2015. – C. 304).

Щоправда, Є. Євграфова заперечує проти цієї ознаки (Євграфова Є. Доктрина у правовій науці і юридичній практиці // Вісник Національної академії правових наук України. – 2013. — № 2 (73). – С. 54).

Твердження може бути застосоване у судовому рішенні і у такий спосіб стає доктринальним, отримує санкціонування з боку держави (Семеніхін Правова доктрина: загальнотеоретичний аналіз / І.В. Семенихін; Нац. акад. прав. наук. України, НДІ держ. буд-ва та місц. самоврядування; наук. ред. О.В. Петришин. – Х.: Юрайт, 2012. – С. 55; Васильєв С.В. Правова доктрина – джерело процесуального права / С. В. Васильєв // Актуальні питання інноваційного розвитку. — 2012. — № 2. — С. 71, 73; Полянський Є.Ю. Правова доктрина як базисна концепція права: природа, структура, значення // Наукові праці Національного університету «Одеська юридична академія» Т. 17 / голов. ред. М. В. Афанасьєва ; МОН України, НУ «ОЮА». – Одеса : Юрид. л-ра, 2015. – C. 302.

Є. Євграфова має дещо відмінну позицію: наукова правова доктрина має певний вплив, проте вона є джерелом виключно законотворення (Євграфова Є. Доктрина у правовій науці і юридичній практиці // Вісник Національної академії правових наук України. – 2013. — № 2 (73). – С. 60).

Об’єкт дослідження

Адміністративне право України. підручник для студ. вищ. навч. закл. [Коломоєць Т. О., Лютіков П. С., Меліхова О.Ю.]; за заг. ред. Т.О. Коломоєць; Держ. вищ. навч. заклад «Запоріз. нац. ун-т» М-ва освіти і науки України. Істина. Київ. — 2012.
Алфьоров С. М., Ващенко С. В., Долгополова М. М., Купін А. П. Адміністративне право. Загальна частина. Навч. посіб. – К.: Центр учбової літератури, 2011. – 216 с.
Алексеева И.Н. Усмотрение в процессе доказывания по делам об административных нарушениях: понятие и характерные особенности // Вісник Луганського державного університету. – 2010. — № 3. – С. 205-212.
Аллахвердова Л. В. Обмеження дискреційних повноважень як вимога верховенства права // Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки, 2015. — Том 168. — С. 34-36.
Армаш Н.О. Державні політичні діячі: становлення та перспективи їх адміністративно-правового статусу. – Запоріжжя : КПУ, 2012. – 401 с.
Армаш Н.О. Принципи реалізації дискреційних повноважень державними політичними діячами // Держава і право. – Серія Право. — 2014. — № 4 (46). – С. 19-25.
Армаш Н.О. Компроміс інтересів при публічному адмініструванні в сфері економіки та підприємництва // Безпека людини в умовах глобалізації: сучасні правові парадигми : VІІ Міжнародна науково-практична конференція, Київ, Національний авіаційний університет, 24 лютого 2017 р.: тези доповіді – Тернопіль: Вектор, 2017. – Т. ІІ. – С. 230-231.
Бааджи Н.А. Види меж адміністративного розсуду в діяльності органів публічної адміністрації // Роль та місце правоохоронних органів у розбудові демократичної правової держави: матеріали VIII міжнар. наук.- практ. конф., м. Одеса, 25 березня 2016 р. — Одеса: ОДУВС, 2016. – С. 169-171.
Бааджи Н.А. Гарантії законності застосування адміністративного розсуду в діяльності органів публічної адміністрації // Південноукраїнський правничий часопис. 2016. — № 1 – С. 140-143.
Бевзенко В.М. Межі процесуального розсуду адміністративних судів у справах про повернення помилково та/або надміру (сплачених) зарахованих до бюджету митних платежів // Адміністративне право і процес. — № 2014. — № 4 (10) — С. 193-211.
Бережна К.В. Проблемні аспекти правового регулювання провадження адміністративних процедур в Україні // Право і суспільство. – 2015. — № 6-2 частина 2. – С. 110-114.
Бєлкін Л.М. Дискреційні повноваження органів влади як чинник корупції // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). — — № 24. – С. 91-100.
Бєлкін Л.М. Належний адміністративний процес як чинник ефективного забезпечення законності у державному управлінні / Л. М. Бєлкін. // Державне управління: удосконалення та розвиток. — 2013. — № 5.
Бєлкін Л.М.Проблематика забезпечення законності в теорії публічної адміністрації / Л. М. Бєлкін // Юрид. вісн. Повітр. і косм. право : Наук. пр. Нац. авіац. ун-ту. — 2015. — № 1. — С. 50-55.
Білак М. Доказування як важливий адміністративно-процедурний стандарт // Правова реформа: концепція, мета, впровадження. Зб. наук. праць. П68 Матеріали VIІІ міжнар. наук.-практ. конф. (Київ, 23 лист. 2017 р.) / за заг. ред. Н.М. Пархоменко, М.М. Шумила. – Київ : Ніка-Центр, 2017. – С. 140-143.
Білик П.П. Організаційно-правовий статус керівника в апараті державного управління: основні засади наукового дослідження // Науковий вісник Херсонського державного університету. 2013. — Серія: юридичні науки, випуск 3, Том 2. – С. 17-20.
Бойчук М. Принципи здійснення контролю дискреційних повноважень у діяльності органів внутрішніх справ // Підприємництво, господарство і право. – 2013. — № 7. – С. 31-36.
Бойчук М. І. Сутність меж і обмежень дискреційних повноважень органів внутрішніх справ в контексті принципу верховенства права / М. І. Бойчук // Форум права. — 2012. — № — С. 112-121.
Бойчук М. Класифікація дискреційних повноважень в діяльності органів внутрішніх справ // Вісник Львівського університету: сер.: Юридична . – 2011 . – Вип.53 . – С. 3-11.
Бугайчук К.Л. Корупційні ризики: поняття, класифікація, методологія оцінки, заходи усунення / Костянтин Леонідович Бугайчук // Кримінально-правові та кримінологічні засади протидії корупції : зб. тез доп. V Міжнар. наук.практ. конф. (м. Харків, 31 берез. 2017 р.) / МВС України, Харків. нац. ун-т внутр. справ; Кримінол. асоц. України. – Харків : ХНУВС, 2017. – С. 39-40.
Венгер В. М. Межі адміністративної дискреції: проблеми визначення // Наукові записки НаУКМА. — 2016. Том 181. Юридичні науки — С. 38-42.
Венгер В. М. Обмеження дискреційних повноважень як складова принципу верховенства права // Наукові записки НаУКМА – 2013. Том 144-145. Юридичні науки С. 49-54.
Виконавча влада і адміністративне право /За заг. ред. В.Б. Авер’янова. — К.: Видавничий Дім «Ін-Юре», 2002. — 668 с.
Власов А.О. Адміністративні послуги і дискреційні повноваження // Вісник академії праці і соціальних відносин. Серія право і державне управління. – 2012. — № 4 (8). – С. 78-83.
Глухий О.Г. Оціночні поняття в податковому праві України: дис. … канд.. юрид. наук; Запорізький національний університет, — Запоріжжя, 2013. – 244 с.
Глуховеря О.В. Проблеми реалізації заходів дисциплінарної відповідальності прокурорсько-слідчих працівників органів прокуратури України // Актуальні проблеми адміністративного права та адміністративного процесу в Україні : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (Дніпропетровськ, 29 трав. 2015 р.). – Дніпропетровськ : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2015. — С. 114-116.
Грибок І.О. Оскарження рішень органів виконавчої влади в адміністративному порядку: дис. … канд.. юрид. наук; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, — К., 2006. – 214 с.
Грінь А.А. До питання про зміст дискреційних повноважень органів виконавчої влади // Науковий вісник публічного та приватного права. – 2016. — випуск 4. – С. 102-106.
Грінь А.А. Принцип пропорційності в реалізації дискреційних повноважень органами виконавчої влади // Часопис Київського університету права. – 2015. — № 3 – С. 138-141.
Гринь А.А. К вопросу о гарантиях правомерности реализации дискреционных полномочий органов исполнительной власти Украины // Legea si viata. – 2017. – martie. – С. 47-50.
Гулик А.Г. Межі втручання суду в дискрецію суб’єкта владних повноважень // Закарпатські правові читання. Матеріали ІХ Міжнародної науково-практичної конференції. (20-22 квітня 2017 року, м. Ужгород). Том 1. – С. 149-152.
Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / За заг. ред. В.Б.Авер’янова. – К., 2003. – 384 с.
Євтошук Ю.О. Принцип пропорційності як необхідна складова верховенства права: дис. … канд. юрид. наук; Університет економіки та права «КРОК». – Київ, 2015. – 214 с.
Євсєєв О.П. Процедури в конституційному праві України: автореф. дис. … канд.. юрид. наук; Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. – Харків, 2008. – 20 с.
Євсєєв О.П. Процедури в конституційному праві України: дис. … канд.. юрид. наук; Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. – Харків, 2008. – 220 с.
Желтобрюх І.Л. Розсуд в податковому правозастосуванні: автореф. дис. … канд.. юрид. наук; Державний вищий навчальний заклад «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана». – Київ, 2016. – 21 с.
Желтобрюх І.Л. Розсуд в податковому правозастосуванні: дис. … канд. юрид. наук; Державний вищий навчальний заклад «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана». – Київ, 2016. – 199 с.
Желтобрюх І.Л. Суб’єкти розсуду в податковому правозастосуванні // Право і суспільство. — — № 5-2. частина 3 – С. 180-184.
Загальна теорія права: Підручник / За заг. ред. М.І. Козюбри. – К.: Ваіте, 2015. – 392 с.
Загальне адміністративне право: підручник / [Гриценко I.С., Мельник Р. С., Пухтецька А.А. та інші]; за заг. ред. I. С. Гриценка. — К. : Юрінком Iнтер, 2017. — 568 с.
Задорожня Г. Дискреційні повноваження глави держави // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. – 2013 — № 95 С. 77-80.
Золотарьова М. К. Щодо окремих питань застосування дискреційних повноважень посадовими особами органів Державної фіскальної служби України / М. К. Золотарьова // Форум права. – 2015. – № 1. – С. 123–128.
Загальне адміністративне право: підручник / [Гриценко I.С., Мельник Р. С., Пухтецька А. А. та інші]; за заг. ред. I. С. Гриценка. — К. : Юрінком Iнтер, 2015. — 568 с.
Ільницький О. Обрання способу судового захисту у справах із використанням дискреційних повноважень суб’єктами публічної адміністрації // Підприємництво, господарство і право. — 2017 — № 4– С. 108-113.
Кобильнік Д.А. Деякі міркування стосовно дискреційних повноважень органів, що здійснюють фінансову діяльність в Україні // Теорія і практика правознавства. – 2015. -Вип. 2 (8) — С. 1-10.
Козюбра М.І. Верховенство права i Україна // Право України — 2012 — № 1–2. — С. 30-63.
Константий О.В. Захист прав фізичних та юридичних осіб в адміністративному судочинстві: проблеми теорії і практики: дис. … канд.. юрид. наук; Національній юридичний університет України імені Ярослава Мудрого. – Харків, 2015. – 415 с.
Константий О.В. Захист суб’єктивних прав, свобод і законних інтересів у публічно-правовій сфері адміністративними судами: до питання меж та способів // Адміністративне право і процес. – 2015. — № 4 (176). – С. 35-40.
Косаняк В. Окремі аспекти спорідненості ознак методу правового регулювання в адміністративному і фінансовому праві щодо ступеня визначеності прав і обов’язків учасників правовідносин // Актуальні проблеми держави і права. [Текст]: зб. наук. праць. Вип. 19 / редкол. С. В. Ківалов ( гол. ред.) та ін..- О.: Юридична література, – С. 154-161.
Кравчук О.О. Акти реалізації прав та обов’язків у сфері управління державною власністю // Вісник Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського». Політологія. Соціологія. Право. – 2013. — Випуск 2 (18). – С. 102-108.
Кузьменко В., Нижний А. До питання про співвідношення компетенції адміністративних судів при вирішенні публічно-правових спорів та дискреційних і виключних повноважень суб’єктів владних повноважень // Вісник Вищого адміністративного суду України. – 2013. — № 2. – С. 33-42.
Кучерявенко М.П. Особливості розсуду в податково-правовому регулюванні // «ScienceRise: Juridical Science». – 2017. — № 1(1). – С. 37-41.
Лагода О.С. Адміністративна процедура: теорія і практика застосування: автореф. дис. … канд.. юрид. наук; Національний університет державної податкової служби України — Ірпінь, 2007. – 23 с.
Лагода О.С. Адміністративна процедура: теорія і практика застосування: дис. … канд.. юрид. наук; Національний університет державної податкової служби України, — Ірпінь, 2007. – 187 с.
Литвин А. В., Минюк Д. И. Особенности административно-правового статуса политических деятелей и лиц патронатной службы [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.info-library.com.ua/libs/stattya/5169-osoblivosti-administrativno-pravovogo-statusu-politichnih-dijachiv-ta-osib-patronatnoyi-sluzhbi.html
Лоюк І. А. Особливості реалізації дискреційних повноважень Національним банком України при створенні банків // Часопис Київського університету права. – 2016. — № 2. – С. 115-120.
Магда С.О. До питання захисту адміністративним судом прав, свобод та інтересів особи в аспекті дискреційних повноважень // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. – 2017. — Серія «ПРАВО». — Випуск 23. – С. 97-101.
Маркова О.О. Адміністративно-правові засади діяльності органів внутрішніх справ в договірних відносинах: дис. … канд.. юрид. наук; Приватний вищий навчальний заклад «львівський університет бізнесу та права», — Львів, 2012. – 191 с.
Мартьянова Т.С. Розсуд суб’єктів правозастосовної діяльності: автореф. дис. … канд.. юрид. наук; Національний університет «Львівська політехніка», — Львів, 2013. – 17 с.
Мартьянова Т.С. Чинники і межі розсуду суб’єктів правозастосовної діяльності // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. — № 2012. — № 3. — С. 44-55.
Мартьянова Т.С. Розсуд суб’єктів правозастосовної діяльності: дис. … канд.. юрид. наук; Національний університет «Львівська політехніка», — Львів, 2013. – 217 с.
Мельник Р.С., Бевзенко В.М. Загальне адміністративне право: Навчальний посібник / За заг. ред. Р.С. Мельника. – К.: Ваіте, 2014. – 376 с.
Минаева О.М. Судебные решения и их влияние на налоговые правоотношении // Науковий вісник Ужгородського національного університету. 2016.- Серія «Право».- випуск 39. Том 2. – С. 7-11.
Михайлюк Я.Б. Теоретичні засади надання адміністративних послуг у країнах Європейського Союзу та Україні // Адміністративне право і процес. — № 2015. — № 2(12). – С. 37-45.
Михайлюк Я. Б. Адміністративні послуги у країнах Європейського Союзу та Україні (порівняльно-правовий аспект): автореф. дис. … канд.. юрид. наук; Класичний приватний університет. – Запоріжжя, 2016. — 20 с.
Михайлюк Я.Б. Перспективи удосконалення правового регулювання оскарження у сфері надання адміністративних послуг з урахуванням європейського досвіду // Адміністративне право і процес. — № 2016. — № 2(16). – С. 21-34.
Михайлюк Я. Б. Адміністративні послуги у країнах Європейського Союзу та Україні (порівняльно-правовий аспект): дис. … канд.. юрид. наук; Класичний приватний університет. – Запоріжжя, 2016. — 234 с.
Нікольська О. В. Розсуд при застосуванні норм Конституції України // Вісник Донецького національного університету. – 2009. – серія «Економіка і право».- вип. 2. – С. 361-365.
Огаренко Є.А. Адміністративно-правове регулювання діяльності вищих навчальних закладів в Україні: автореф. дис. … канд.. юрид. наук; Класичний приватний університет. – Запоріжжя. — 2010, 22 с.
Олексіїва І.М. Процес доказування у справах про адміністративні правопорушення на автомобільному транспорті: автореф. дис. … канд.. юрид. наук/ І. М. Олексіїва; Нац. авіац. ун-т. – К., 2013. – 19 с
Омелян В. Класифікація адміністративного розсуду та його види в діяльності органів публічної адміністрації // Юридичний вісник. – 2017. — № 1. – С. 209-214.
Омелян В. Принципи адміністративного розсуду в діяльності публічної адміністрації // Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. 2017. — спецвипуск, ч. 1. – С. 150-155..
Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / Навч. посібник / За заг. редакцією Куйбіди Р. О., Шишкіна В. І., 2006. – 576 с.
Основи публічного адміністрування : посіб. для підготовки до іспиту / Ю.П. Битяк, Н.П. Матюхіна, М.С. Ковтун та ін. ; за заг. ред. Н. П. Матюхіної. – Харків : Право, 2016. – 128 с.
Панова Г.В. Деякі особливості втручання адміністративного суду в розсуд суб’єкта публічної адміністрації // Науковий вісник Херсонського державного університету. – 2017. — випуск 3. Том 2. – С. 43-47.
Писаренко Н. Б. Межі судового контролю щодо дискреційних адміністративних актів: практика Європейського суду з прав людини та українські реалії // Вісник Національної академії правових наук України. – 2017. — № 1 (88). – С. 109-119.
Поляков І.І. Розсуд у праві: поняття, ознаки і види // // Актуальні проблеми політики : зб. наук. пр. / редкол. : С. В. Ківалов (голов. ред.), Л. І. Кормич (заст. голов. ред.), Ю. П. Аленін [та ін.] ; МОН України, ОНЮА. – Одеса : Фенікс, 2009. – Вип. 38. – С. 233-239.
Правова система України в епоху глобалізаційного поступу : Монографія / О. Є. Гіда, О. М. Костенко, О. А. Радзівілл [та ін.] ; За заг. ред. докт. юрид. наук, проф. В. К. Матвійчука. – К. : ВНЗ «Національна академія управління», 2014. – 492 с.
Резанов С.А. Класифікація меж адміністративного розсуду в діяльності органів внутрішніх справ // Право і Безпека. – 2010. — № 5(37). – С. 85-90.
Резанов С.А. Межі застосування адміністративного розсуду в діяльності органів внутрішніх справ // Право і Безпека – 2009.- № 5.- С 48-52.
Резанов С.А. Міжнародний досвід оптимізації використання дискреційних повноважень як один із аспектів реалізації національної стратегії розвитку // Международное право развития: современные тенденции и перспективы: материалы междунар. науч.-практ. конф. (г. Одесса, 17 июня 2015 г.), Одесса, — С. 126-129.
Резанов С.А. Класифiкацiя адмiнicтративного розсуду: поняття та його види // Митна справа. – 2015. — № 5 (101). – частина 2. – С. 181-184.
Резанов С. А. Використання дискреційних повноважень в діяльності органів державного управління / С. А. Резанов // Форум права. – 2009. – № 1 – С. 480–483.
Резанов С.А. Форми закріплення адміністративного розсуду: оціночні поняття та їх зміст // Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія «Юридичні науки».− 2015.− Вип. 3, Ч. 2. Т. 1.− С. 80-87.
Резанов С.А Організаційно-правові засади застосування адміністративного розсуду в діяльності органів внутрішніх справ // Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія «Юридичні науки».− 2015.− Вип. 4.− С. 86-94.
Резанов С.А. Адміністративний розсуд: нормативна основа та її удосконалення // Право і Безпека. – 2005. — № 4, – С. 96-99.
Резанов С.А. Адміністративний розсуд як складова провадження в справах про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху // Безпека дорожнього руху: правові та організаційні аспекти: матеріали ХІ Міжнародної науково-практичної конференції (в авторській редакції), (м. Кривий Ріг, 22 листопада 2016 року). – Кривий Ріг, 2017. — С. 241-244.
Резанов С.А. Межі адміністративного розсуду в діяльності органів внутрішніх справ: їх поняття та класифікація // Науковий вісник академії муніципального управління. Серія Право. – 2015.– Вип. 1. Ч. 1.– С. 87-95.
Резанов С.А. Застосування адміністративного розсуду в діяльності органів внутрішніх справ // Право і Безпека – 2011.- № 2 – С. 169-172.
Рісний М.Б. Правозастосувальний розсуд (загальнотеоретичні аспекти): автореф. дис. … канд.. юрид. наук; Львівський національний університет імені Івана Франка, — Львів. – 2006. – 17 с.
Рісний М. Б. Правозастосувальний розсуд у юридичній практиці (загальнотеоретичне дослідження). Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України / Редкол.: П. М. Рабинович (гол. ред.) та ін. – Серія 1. Дослідження та реферати. Випуск 16. – Львів, 2007. – 192 с.
Руденко А.В., Захаров Д.О. Завдання адміністративного судочинства та їх практична реалізація // Зовнішня торгівля: економіка, фінанси, право. – 2013. — № 3. – С. 133-137.
Савчин М. Права людини у світлі конституційної реформи // Український часопис міжнародного права. — № 2015. — спецвипуск: Міжнародне право і Конституція України. – С. 67-79.
Селіванов А. О. Адміністративний процес в Україні: реальність і перспективи розвитку правових доктрин / А. О. Селіванов. – К. : Ін Юре, 2000. – 68 с.
Семеній О. Зміст видів адміністративного розсуду суб’єктів публічної адміністрації: практичний аспект розмежування // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. – 2017. — сер. Юриспруденція. — № 26. – С. 44-47.
Семеній О. Ознаки адміністративного розсуду в діяльності суб’єктів публічної адміністрації // Підприємництво, господарство і право. – 2017. — № 6.- С. 136-139.
Семеній О. Проблема зловживання адміністративним розсудом в діяльності публічної адміністрації: аналіз та узагальнення зарубіжного досвіду // Право і суспільство. – 2016. — № 3. – С. 132-137.
Семеній О. Публічна адміністрація: шлях розвитку й ефективне функціонування через здійснення адміністративного розсуду // Jurnal juridic national: teorie si practica. — 2016. — №3. — С. 88-93.
Сидєльніков О. Адміністративний розсуд та права людини: перспективи взаємовпливу // Права людини: філософські, теоретико-юридичні та політологічні виміри: Статті учасників І Міжнародного круглого столу (м. Львів, 28 — 29 жовтня 2016 року). — Львів: Видавництво ЛОБФ «Медицина і право», 2017. – С. 279-294.
Сімонова І.П. Методи адміністративно-правового регулювання державно-службових відносин у контролюючих органах у сфері оподаткування: поняття та зміст // Прикарпатський юридичний вісник. – 2016. — випуск 1(10). – С. 185-189.
Смокович М. Дискреційні повноваження органів виконавчої влади та місцевого самоврядування в аспекті обрання способу захисту порушеного права особи [Текст] / М. Смокович// Вісник Вищого адміністративного суду України. – 2015. – № 4. – С. 3-14.
Снігерьов О., Царенко С. Принцип справедливості у реалізації дискреційних повноважень державної прикордонної служби України // Вісник Національної академії Державної прикордонної служби України. – 2017. — випуск 2.
Старик А.М. Дискреційна влада в сучасному світі// Часопис Київського університету права. – 2010. -№ 2 — С. 108-113.
Стахура І.Б. Забезпечення охорони громадського порядку правоохоронними органами під час виборів і референдуму // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. – 2014.- № 3. – С. 166-175.
Тарасенко Т.М. Дискреційні повноваження: загрози та можливості для розвитку місцевого самоврядування в Україні // Аспекти публічного управління. – 2016. — № 6-7 (32-33) червень-липень. — С. 77-84.
Тітко А.В. Адміністративна відповідальність поліцейських за порушення вимог фінансового контролю в Україні: автореф. дис. … канд. юрид. наук; Національна академія внутрішніх справ. – Київ, 2016. – 22 с.
Ткач Г.Й. Дискреційна влада публічної адміністрації і проблеми прав людини і громадянина // Актуальні проблеми держави i права. – 2007. – випуск 35. – С. 82-85.
Ткач Г.Й. Забезпечення прав громадян в процесі реалізації дискреційних повноважень публічної адміністрації [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://pravoznavec.com.ua/period/article/18190/%C3
Ткач Г.Й. Поняття владного повноваження // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2009. – Вип. 49. – С. 101-105.
Тимощук В.П. Адміністративні акти: процедура прийняття та припинення дії: монографія / В.П. Тимощук. – К., 2010.- С. 296.
Уварова О. О. Принципи права у правозастосуванні: загальнотеоретична характеристика: монографія / О. О. Уварова. – Харків: «Друкарня МАДРИД», 2012. – 196 с.
Упровадження децентралізації публічної влади в Україні: національний і міжнародний аспекти / Г.Г. Динис, Т.О. Карабін, Я.В. Лазур, М.В. Менджул, Р.П. Натуркач, О.Я. Рогач, М.В. Савчин, І.С. Сухан, П.А.Трачук, І.В. Хохлова; за заг. ред. д-ра юрид. наук, проф. М.В. Савчина. – Ужгород: TIMPANI, 2015. – 216 с.
Усенко Р.А. Фінансові санкції за адміністративним законодавством України: автореф. дис. … канд.. юрид. наук; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, — К., 2007. – 22 с.
Федчук С.І. Проблеми визначеня дискреційних повноважень органів державної фіскальної служби України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://ndi-fp.nusta.edu.ua/thesis/660/
Фуфалько Т. М. Обмеження повноважень як складова принципу пропорційності // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. — — № 1 (56) — С. 52-59.
Хамходера О.П. Адміністративно-правовий статус інспекції як центрального органу виконавчої влади: дис. … канд.. юрид. наук; Національний університет «Одеська юридична академія». – Одеса, 2014. – 270 с.
Хоменко М. Противоправность в системе условий возмещения вреда, причиненного органами государственной власти, их должностными и (или) служебными лицами // Частное право. – 2013. — № 1. – С. 294-302.
Чабан В.П. Адміністративний розсуд у діяльності органів публічної адміністрації [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://pravoznavec.com.ua/period/article/44476/%D7
Шатрава С. О., Адміністративний розсуд: поняття, ознаки та проблема застосування [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.pravoznavec.com.ua/period/article/35613/%D8
Шатрава С.О. Дискреційні повноваження працівників ОВС як корупційний ризик в діяльності органів внутрішніх справ // Порівняльно-аналітичне право. — — № 22. – С. 276-277.
Шемякін О. М., Михальченко М. В. Роль та місце адміністративного розсуду в діяльності органів управління [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.pravoznavec.com.ua/period/article/5984/%D8
Юридична аргументація : Логічні дослідження. Колективна монографія / О. М. Юркевич, В. Д. Титов, С. В. Куцепал та ін.; За заг. ред. проф. О. М. Юркевич. – Х., 2012. – 211 с.
Публічне урядування, права людини і демократія: регіональний зріз євро-інтеграції: монографія / [Т.О. Карабін, Я.В. Лазур, М.В. Менджул, Р.П. Натуркач та ін.]; за заг. ред. М.В. Савчина. – Ужгород: вид-во УжНУ «Говерла», 2015. – 320 с.
Костенко О.І. Проблеми тлумачення оцінних понять в адміністративному законодавстві України // Вісник Запорізького національного університету. – 2001. — № 1. – С. 187-193.
Букач М. О. Кримінальна відповідальність за невиконання судового рішення: дис. … канд.. юрид. наук; Харківський національний університет внутрішніх справ. – Харків, 2017. — 223 с.

Дослідження

І. Природа дискреційного повноваження

За одним із підходів в межах розсуду реалізується суб’єктивне право [80, с. 49; 81, с. 127].

Проте такий підхід викликає заперечення на тій підставі, що дискреційне повноваження – це владне повноваження, а тому його не слід визначати через поняття «суб’єктивне право», яке може бути застосоване лише до приватних осіб (40, с. 399; 77, с. 238]. За твердженням Кучерявенка М.П., якщо приватна особа, «реалізуючи власні суб’єктивні права, самостійно вирішує – користуватися ними чи ні, то владний суб’єкт (його посадова особа) зобов’язаний реалізовувати свої повноваження» [52, с. 40]. Подібну думку висловлює значна кількістю науковців: дискреційне повноваження слід трактувати як «правообов’язок, який не можна не реалізувати в публічних інтересах» [28, с. 102-103; 58, с. 71; 116, с. 164; 61, с. 67].

Поряд із цим існує ще один підхід: дискреційне повноваження, дійсно, слід відмежовувати від поняття «суб’єктивне право», однак, його одночасно варто відмежовувати і від поняття «обов’язок органу влади» – орган влади «не зобов’язаний використовувати розсуд через те, що він існує не для сприяння реалізації конкретного суб’єктивного права» [37, с. 16; 38, с. 183]. Із цим твердженням пов’язане ще одне: якщо суб’єкт владних повноважень не несе перед особою обов’язок прийняти дискреційне рішення певного змісту, то у особи, відповідно, відсутнє право вимоги щодо прийняття такого рішення [63, с. 10]; якщо особа заявить таку вимогу у суді, то суд зобов’язаний відмовити у її задоволенні.

Таким чином, з цього питання єдність думок відсутня.

ІІ. Види владної діяльності, в яких застосовуються дискреційні повноваження

Суто правозастосування. Існує підхід, за яким дискреційне повноваження реалізується суто у межах правозастосовчої діяльності [4, с. 35; 53, с. 14; 102, с. 3; 79, с. 85; 68, с. 363; 58, с. 75]. Щоправда окремим авторам із цієї групи бракує послідовності, оскільки в інших своїх працях вони визнають можливість його реалізації в «правотворчій (встановлення норм права), правозастосовчій, організаційній та матеріально – технічній діяльності» [54, с. 104].

При цьому окремі автор зауважують, що практично кожне повноваження із прийняття правозастосовного рішення: «правозастосування має творчий характер, адже під час прийняття індивідуального акта компетентний суб’єкт має деякий ступінь свободи у виборі рішення» [59, с. 6]. «Практично кожен припис містить якусь частку вільного розсуду, що виявляється у використанні в законах таких виразів, як: орган «може», «дбає», «забезпечує», «веде діяльність», «запобігає». У таких випадках йдеться про надання СВП повноваження для оцінки інтересів чи тлумачення поняття та прийняття рішення згідно з такою оцінкою» [23, с. 283; 73, с. 167-168]

Однак, подібні твердження викликають заперечення [45, с. 6-7; 44, с. 111]; «свобода у визначенні переліку фактичних обставин справи справді існує, однак вона не тотожна розсуду, оскільки останній завжди передбачає право обрання одного з кількох “законних” варіантів рішення. Важко уявити ситуацію, коли б одна й та сама фактична обставина одночасно і мала, і не мала відношення до справи, оскільки саме по собі існування можливого зв’язку такої обставини із справою означає обов’язок правозастосувального органу взяти її до уваги. Невиконання цього обов’язку є неправомірним варіантом дій правозастосувального органу, а, отже, не може пов’язуватися з розсудом останнього» [ 91, с. 53].

Правозастосування та нормотворчість. За цим підходом дискреційне повноваження можливе як у рамках правозастосування, так і у рамках підзаконної нормотворчості [29, с. 140; 40, с. 437; 56 с.117; 49, с. 156, 158; 107 с. 83-84; 118, с. 4; 73 с. 167; 28, с. 104, 105; 106, с. 6].
Усі види правових форм діяльності. Цей підхід полягає у тому, що реалізація дискреційного повноваження не обмежується рамками правозастосовчої та/чи підзаконної нормотворчої діяльності; воно можливе також і у рамках установчої діяльності [116, с. 154], і в інших правових формах діяльності [23, с. 278; 45, с. 8; 95, с. 46; 78, с. 159; 121]

Однак є автори, які допускають дискреційні повноваження лише при реалізації правових форм діяльності [30, с. 49].

Усі правові і неправові форми діяльності. Селіванов А.О., Ткач Г.Й. дотримуються підходу, за яким реалізація дискреційних повноважень допускається як при правових формах діяльності, так і неправових [94, с. 58; 32 с. 126]. Ряд науковців висловили аналогічну думку [71, с. 212; 1; 50, с. 104; 54, с. 98-99].
Наведене свідчить, що хоча авторитетні науковці допускають існування дискреційних повноваження як у рамках правових, так і не правових форм діяльності, проте згоди серед усього загалу науковців з цього питання немає.

ІІІ. Зміст дискреційного повноваження

Обов’язок чи диспозитивна можливість розглянути питання про вибір.

Селіванов А.О. стверджує, що в основі дискреції лежить вибір – вибір «при відшукуванні та прийнятті найбільш корисного, доцільного рішення або здійснення конкретної дії» [94, с. 50].

Одна група науковців дотримується думки, що здійснення вибору є обов’язком суб’єкта владних повноважень [23, с. 281-282; 18, с.114; 40, с. 445; 100, с. 187; 28, с. 104; 87, с. 242; 60, с. 51; 12, с. 93].

Інша група науковців дотримується думки, що здійснення вибору є диспозитивною можливістю суб’єкта владних повноважень: дискреційне повноваження «припускає можливість вибору» [48, с. 38], воно є правом органу влади [92, с. 135].

При цьому існує думка, що важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору із будь-ким [74, с. 88; 41, с. 78; 105, с. 80; 99, с. 287; с. 11].

Вибір між дією і бездіяльністю

На думку Селіванова А.О., Кучерявенка М.П., Ткач Г.Й., варіантами вибору можуть бути дія та бездіяльність [94, с. 61; 32, с. 124; 52, с. 37]. Серед науковців є чисельні прихильники такого ж підходу [48, с. 38; 44, с. 109; 40, с. 407; 62 с. 278; 61, с. 77-78; 58, с. 55-56; 120, с. 276; 96 с. 136; 92, с. 135].

Вибір між варіантами рішення, які закріплені у законі

Селіванов А.О. стверджує, що дискреційне повноваження може також полягати у можливості обрати один варіант серед двох чи більше варіантів, передбачених законом [94, с. 60). Це твердження висловлено й іншими науковцями [35, с. 90; 82, с. 182; 20, с. 4; 102; 4, с. 35; 73, с. 167; 54, с. 94-95; 74, с. 89; 9, с. 141].

Вибір між варіантами, які у законі прямо не закріплені

За міркуваннями Селіванова А.О. існують випадки, коли норми, які надають дискреційне повноваження, не регламентують сам зміст рішення [94, с. 53]. Значна частина науковців дотримується подібного переконання, стверджуючи, що дискреційне повноваження може полягати, у тому числі, у можливості визначити вид і зміст дискреційного рішення [35, с. 90; 82, с. 182; 20, с. 4;102; 4, с. 35; 69, с. 114; 73, с. 166, 167; 54, с. 94-95; 74, с. 87-88; 118; 41, с. 78].

Водночас є думка, про недопустимість існування цього виду дискреційного повноваження [56, с. 114].

Поєднання вибору між, по-перше, варіантами «діяти – бездіяти», та, по-друге, якщо, діяти, то варіантами рішення (дії) [40, с. 407].
Вибір при вирішенні питання матеріально-правового чи процедурного характеру.

У літературі зустрічається позиція, за якою розсуд може здійснюватися не лише при вирішенні питань матеріально-правового характеру, але й процедурного, зокрема, при встановленні фактичних обставин справи [79, с. 89; 60, с. 53].

Водночас ця позиція має своїх опонентів: розсуд при оцінці доказів у справі є недопустимим. «Вирішуючи питання про достовірність чи силу доказів, правозастосувальний орган пов’язаний дійсністю, яка існувала лише в одному “варіанті”, а, отже, вибір як такий відсутній. Орган правозастосування не може визнати недостовірний доказ достовірним і навпаки, оскільки в протилежному випадку перекручується справжня реальність, що унеможливлює встановлення об’єктивної істини у справі» [91, с. 55].

Наведене свідчить, що серед науковців існує єдність щодо того, що дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи без діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору із будь-ким.

IV. Нормативні підстави дискреційного повноваження
Підстави, свідомо запроваджені законодавцем

13.1. Оціночні поняття. На оціночні поняття як на підставу дискреції вказує Кучерявенко М.П. [52, с. 39], Селіванов А.О. («поважні причини», «у випадку необхідності», «виходячи з потреб») [94, с. 58], Ткач Г.Й. [23, с. 283]. Типовими прикладами оціночних понять, які уповноважують на дискрецію, також виділяють такі: «доцільно», «необхідно», «з важливих підстав», «особливо важливі», «особливі досягнення» [74, с. 90; 54, с. 166; 1; 24, с. 82; 54, с. 118; 9, с. 141; 28, с. 104], «ганебний вчинок» [26, с. 115], «достатнє», «злісне», «грубе» [96, с. 137]. На оціночні поняття як на підставу дискреції указується і в інших працях [118; 124, с.188; 17, с. 211; 37, с. 28-30; 25, с. 139; 61, с. 80-81; 80, с. 49; 53, с. 14-15].

Окремі автори позначають подібні поняття терміном «невизначені» [40. с. 440], «поняття, які не піддаються точному визначенню» [49, с. 158; 36, с. 10].

13.2. Відносно-визначені норми. Козюбра М.І. до норм, що уповноважують на розсуд, також відносить відносно-визначені норми [39, с. 138]. Деякі автори як на підставах дискреції концентрують свою увагу на відносно визначених гіпотезах [83, с. 481), диспозиціях, санкціях [19, с. 5; 61, с. 78; 113, с. 6, 10, 17]. Ця думка також зустрічається і в інших працях [54, с. 93-94; 9, с. 140; 86, с. 97; 70, с. 5; 3, с. 210; 91, с. 86, 88, 94, 96; 80, с. 49].

13.3. До нормативних підстав дискреції також відносять альтернативні норми, що містять альтернативні гіпотези, альтернативні диспозиції та/чи альтернативні санкції [54, с. 93-94, 166; 2, с. 89; 61, с. 78; 86, с. 97; 91, с. 86, 88, 94, 96; 80, с. 49; 53, с. 14-15].

13.4. Ткач Г.Й. відносить до підстав розсуду також норми, які не містять умов, за наявності яких суб’єкт владних повноважень реалізує відповідне дискреційне повноваження [23, с. 282-283]. Ця думка знаходить підтримку у літературі [53, с. 14-15; 74, с. 90].

13.5. Виявлено думку, що підставами дискреції можуть слугувати програмні положення або норми загального характеру, у тому числі установчі правові норми [123, с. 165].

Терміни, що використовуються законодавцем для наділення суб’єкта владних повноважень дискреційним повноваженням.

У літературі зазначається, що законодавець, наділяючи суб’єкта владних повноважень дискреційним повноваженням, вживає дієслово «може» [86, с. 98; 8, с. 169].

Поряд із цим існує менш категоричний підхід: вживання цього слова, дійсно, за загальним правилом означає наділення дискреційним повноваженням, [99, с. 287; 73, с. 168; 120, с. 277; 58, с. 77; 76, с. 115-116; 44, 69, с. 111; 61, с. 784; 28, с. 104]. Із цієї позиції випливає, що, очевидно, є випадки, коли вживання цього терміну не є ознакою наявності дискреції у суб’єкт владних повноважень.

Більше того, зазначається, що слово «може» є ознакою дискреції лише тоді, коли диспозиція відповідної правової норми містить альтернативи у діяльності. Значення слова «може» треба докладно з’ясовувати у кожному конкретному випадку [40, с. 438].

У науці до зазначених термінів відносять також такі: «має право», «за власної ініціативи», «дбає», «забезпечує», «веде діяльність», «встановлює», «визначає», «на свій розсуд» [40, с. 407, 440, 452; 54, с. 97-98; 9, с. 141; 118]. Однак підкреслюється, що про наявність дискреції можна стверджувати лише тоді, коли гіпотеза норми, що є підставою дискреції, чітко формулює уповноваження на здіснення вибору, а диспозиція передбачає принаймні два варіанти на вибір [40, с. 435].

Зрештою, у одному із найбільш системних досліджень з цього питання зазначається, що вичерпного списку формулювань уповноважень на розсуд – бути не може [40, с. 434]. Наявність уповноваження на розсуд необхідно завжди докладно перевіряти шляхом аналізу закону з урахуванням висновків органів судової влади [40. с. 442].

Підстави, ненавмисно допущені законодавцем

15.1. Прогалини у законі. На думку Селіванова А.О., прогалина у праві – це своєрідна причина, коли відбувається легалізація розсуду у сфері державного управління і вирішення справи по суті [94, с. 47]. Більшість науковців дотримуються такого ж підходу [112, с. 167; 37, с. 54; 77, с. 234; 121, с. 107; 70, с. 5; 3, с. 210; 79, с. 88; 59, с. 7; 19, с. 5; 91, с. 86, 88, 94, 96, 99, 100; 80, с. 49; 28, с. 105; 12, с. 94, 95].

Хоча є й протилежний підхід: прогалина у законі сама по собі ще не означає автоматичного уповноваження публічної адміністрації на розсуд [40, с. 432; 115, с. 55).

15.2. Колізії між нормами закону.

Науковці майже одностайні у тому, що підставою розсуду є колізії [37, с. 28-30; 77, с. 234; 25, с. 139; 121, с. 107; 70, с. 5; 52, с. 37-39; 79, с. 88; 61, с. 86; 19, с. 5; 54, с. 117-118; 23, с. 279; 91, с. 86, 88, 94, 96, 106; 80, с. 49; 12, с. 94, 95].

Однак є й протилежна думка: у разі колізії має застосовуватися не теорія розсуду, а юридична методологія, яка дає відповідь на питання, як саме виникають прогалини у законі, як їх виправляють і як саме слід поводитися у разі виникнення колізії норм [40, с. 432; 115, с. 55].

15.3. Нечіткість положень закону («невизначеність мови законодавства», «неконкретність правових норм» «дефект законодавчої техніки», «законодавчі конструкції, які складно зрозумілі або неможливі до застосування»).

Практично усі дослідники сходяться у тому, що підставою застосування розсуду є також вади законодавчої техніки [112, с. 167; 37, с. 28-30; 25, с. 139; 3, с. 210; 52, с. 37-39; 61, с. 107; 23, с. 279; 36, с. 6, 10; 115, с. 55].

Співвідношення «підстав дискреції» із «межами дискреції»

Ткач Г.Й. вважає, що положення норми-підстави дискреції є одночасно і межами дискреції [23, с. 282). Подібний підхід має й інших прихильників [80, с.49, 51; 60, с. 50; 8, с. 170; 88, с. 6; 84, с. 8; 49, с. 159].

Є думка, що норма права, яка встановлює варіанти рішення при дискреційному виборі, одночасно тим самим встановлює і межі дискреції [96 с. 136].

Водночас є і протилежна думка: норми-підстави дискреції не встановлюють меж дискреції; це роль норм-меж дискреції з огляду на частину другу статті 19 Конституції України [40, 428; 30, с. 50; 12, с. 94, 95].

Наведене свідчить, що дискреційне повноваження надається у спосіб його закріплення в оціночному понятті, відносно-визначеній нормі, альтернативній нормі, нормі із невизначеною гіпотезою. Для позначення дискреційного повноваження законодавець використовує, зокрема, терміни «може», «має право», «за власної ініціативи», «дбає», «забезпечує», «веде діяльність», «встановлює», «визначає», «на свій розсуд». Однак наявність такого терміну у законі не свідчить автоматично про наявність у суб’єкта владних повноважень дискреційного повноваження; подібний термін є приводом для докладного аналізу закону на предмет того, що відповідне повноваження є дійсно дискреційним.

Щодо питання про допустимість визнання прогалин у праві та колізій між нормами як підстав дискреції, то з цього приводу єдність серед науковців відсутня. Так само немає згоди щодо співвідношення «підстав дискреції» та «меж дискреції».

V. Правові вимоги до реалізації дискреційного повноваження
Основоположні права особи.

Козюбра М.І. наголошує: «…невід’ємні, невідчужувані права і свободи людини, як свідчить досвід сучасних розвинутих держав, становлять основу «стримувань і противаг» у державній владі, яка завжди має тенденцію до виходу з-під контролю суспільства. Це той обмежувальний бар’єр, який не може бути подолано на власний розсуд ні законодавчою, ні виконавчою, ні судовою гілками влади» [46, с. 36]. У літературі присутні аналогічні думки про обов’язок суб’єкта владних повноважень поважати основоположні права особи під час реалізації дискреційних повноважень [4, с. 40; 48, с. 38; 93; 116, с. 90-91; 101, с. 9; 40, с. 447; 100, с. 187].

Конституційні (загальні) принципи права.

Селіванов А.О., Ткач Г.Й. вказують, що при здійсненні дискреційного повноваження належить дотримуватися конституційних принципів [94, с. 50; 23, с. 279, 284]. На це також вказують й інші автори [48, с. 38; 28, с. 174; 61, с. 189; 99, с. 289; 111, с. 81, 104, 110]. У літературі Козюброю М.І. та іншими авторами окремо звертається увага на необхідність дотримання принципів справедливості, розумності, пропорційності [96, с. 138; 9, с. 142; 13, с. 10; 27, с. 72; 115, с. 58; 46, с. 51; 93; 112. с. 75; 33, с. 98; 35, с. 90; 54, с. 128; 40, с. 450; 110, с. 121], принципів народовладдя, поділу влади, верховенства права, верховенства Конституції і законів України, дотримання норм міжнародного права [35, с. 89], правової визначеності [39, с. 306], рівність перед законом [7, с. 231], моральність [101, с. 7, 8].

Принципи діяльності публічної адміністрації, закріплені у статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАСУ).

Ткач Г.Й. та поряд із нею більшість науковців дотримуються думки, що при реалізації дискреційного повноваження орган влади повинен дотримуватися вимог до діяльності суб’єктів владних повноважень, закріплених у статті 2 КАСУ [107, 85-85; 105, с. 80-81; 31, с. 149; 72, с. 151; 36, с. 17; 13, с. 10; 40, с. 451]. Відповідно, суб’єкт владних повноважень дискреційне повноваження має використовувати з метою, з якою воно було надано [53, с. 16; 116, с. 94; 83, с. 482; 96, с. 138; 48, с. 38; 49, с. 160; 68, с.364, 365; 40, 445; 89, с. 170]; з урахуванням принципу об’єктивності (обґрунтованості), тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії) [53, с. 16]; має здійснюватися своєчасно, тобто протягом розумного строку [53, с. 16]; безсторонньо, неупереджено, пропорційно [62, с. 72]; з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія) [99, с. 288].

Водночас висловлено думку, що вимоги до діяльності публічної адміністрації, закріплені у статті 2 КАСУ, «можуть бути використаними виключно ретроспективно, тобто під час оскарження в судовому порядку адміністративного акта» [21, с. 41].

Спеціальні принципи, що регулюють виконання суб’єктом владних повноважень певної владної функції, групи функцій.

У літературі зазначається, зокрема, що повинні враховуватися принципи надання адміністративних послуг [30, с. 49], принципи податкового права [52, с. 39; 37, с. 90], спеціальні принципи права [9, с. 142; 16, с. 19]; принципи державної служби, адміністративної відповідальності [118], принципи правозастосовчої діяльності [91, с. 81], інші принципи [72, с. 152].

Принципи реалізації дискреційних повноважень.

Науковців наголошують на необхідності дотримання суб’єктами владних повноважень розроблених Комітетом Міністрів Ради Європи принципів здійснення дискреційних повноважень, а саме – мета дискреційного повноваження; об’єктивність та неупередженість; рівність перед законом; пропорційність; розумний час; застосування вказівок; відкритість вказівок; відступ від вказівок; характер контролю; утримання правоохоронного органу від дій; повноваження контрольних органів щодо отримання інформації тощо [17, с. 32; 5, с. 268-269; 30, с. 48; 54, с. 146]. Ці принципи з огляду на членство України у Раді Європи зобов’язані повною мірою дотримуватися також і вітчизняні суб’єкти публічної адміністрації [62, с. 278].

Зміст публічного інтересу.

Ткач Г.Й. стверджує: «Там, де немає законодавчого обмеження, адміністрація має свободу дії як особа. Однак орган адміністрації повинен діяти, як велить йому службовий обов’язок, згідно з публічним інтересом» [23, с. 280]. Аналогічним чином розмірковують й ряд інших авторів [102; 103, с. 109; 96, с. 137; 95, с. 46; 120; 49, с. 160; 97, с. 134-135; 116, с. 201; 25, с. 138; 35, с. 89; 58, с. 39, 77-78; 61, с. 87; 37, с. 110].

Водночас за міркуваннями Ткач Г.Й. публічний інтерес є не критерієм розсуду, а, — наряду із оціночними поняттями, — підставою розсуду [32, с. 126]. Подібного підходу дотримуються й інші автори [54, с. 96-97; 118; 74, с. 90; 73, с. 167].

Компетенція суб’єкта владних повноважень.

Ткач Г.Й., Селіванов А.О. зазначають, що при здійсненні дискреційного повноваження суб’єкт владних повноважень не повинен виходити за межі своїх цілей, завдань, компетенції, [23, с. 282; 94, с. 53, 54]. Аналогічних висновків дійшли й інші автори [91, с. 38, 83; 8, с. 170; 111 с. 54; 40, с. 441; 73, с. 166; 69, с. 11; 99, с. 287, 288; 17, с. 32]. «Уряд, податковий, митний орган, приймаючи рішення на свій розсуд, не може виходити із загальних меж наданої їм компетенції, тобто здійснюючи податкове правозастосування, уповноважені державні органи діють в рамках компетенції» [36, с. 61].

Вказівки, викладені в інтерпретаційних актах.

У наукових дослідженнях визнається, що суб’єкт владних повноважень при реалізації дискреції повинен зважати на вказівки, викладені в інтерпретаційних актах [59, с. 7-8; 4, с. 36; 96, с. 137-138; 79, с. 87; 8, с. 169-170], зокрема в інформаційних листах вищих органів державної влади, постановах та інформаційних листах найвищого суду у системі судоустрою України [70, с. 11; 37, с. 84, 113].

Ці вказівки орієнтують, як саме треба застосовувати певні дискреційні повноваження; вони спрямовані на те, щоб прийняття типових рішень, які стали типовими для конкретної практики застосування розсуду, зробити правилом або обов’язком, але не можуть повністю виключити дискреційні повноваження за законом [40, с. 443].

При застосуванні дискреційного повноваження суб’єкт владних повноважень повинен дотримуватися офіційного тлумачення певної норми, викладеного у відповідному рішенні Конституційного Суду України [68, с. 364; 37, с. 30].

Фахові правила.

Науковці визнають, що посадова особа при здійсненні дискреційного повноваження зобов’язана застосовувати «спеціальні знання у сфері науки та техніки» [64, с. 42], власний професійний досвід «у сфері адмiнicтративного управління та правозастосування» [119; 9, с. 142], «методики управлінської діяльності» [121, с. 109], знання про «оцінюваний предмет або явище» [84, с. 80-87], «тактики та методи» виконання певної владної управлінської функції [104, с. 171].

Фаховий досвід є другорядним у порівнянні із вимогами нормативних актів [3, с. 209]. Однак, Ткач Г.Й. та інші автори зазначають, що окремі із таких фахових методик і стандартів можуть отримувати нормативне закріплення [32, с. 128; 85, с. 86-93], і у зв’язку із цим фахові правила перетворюються із неправових вимог у правові вимоги до застосування дискреції.

Адміністративна практика

Науковці зазначають, що критерії оцінки фактів і явищ, позначених оціночними поняттями, дає практика, їх можна знайти, лише знаючи умови конкретної ситуації [84, с. 3].

Від суб’єкта владних повноважень вимагається таке розуміння формулювань правових норм, що є підставою дискреції, яке має найбільш широке поширення в даний момент у тій або іншій сфері життєдіяльності [85, с. 5; 49, с. 158].

Органи влади повинні бути послідовними в здiйсненнi дискреційних повноважень, тобто повинні керуватися певними засадами (законами) i вiдповiдними до них аргументами. Послiдовнiсть та визначеність передбачає, що з аргументів, один раз покладених в основу рішення, надалі повинні бути виведені узагальнені стандарти прийняття рішень в аналогічних ситуаціях [103, с. 111; 54, с. 135; 4, с. 36].

При виробленні позиції під час оцінювання фактичних обставин конкретної справи суб’єкт владних повноважень повинен утриматись від довільного відхилення від наявної адміністративної практики в аналогічних справах, оскільки громадяни покладаються на неї [96, с. 137-138]. Вiд цього самообмеження адміністративний орган вправі відмовитися тільки в тому випадку, якщо надасть відповідне обґрунтування [40, с. 443, 448] та в подальшому має намір постійно ухвалювати інше дискреційне рішення [11, с. 113].

«У сучасних умовах, за аналогією із судовим прецедентом, висувається вимога так званого адміністративного прецеденту – однакових дій органу влади в однакових умовах» (13). Уніфікована практика вирішення тих чи інших правозастосувальних питань означає, що якщо суб’єкт владних повноважень невмотивовано відхилиться від неї, то його рішення із 100-відсотковою ймовірністю буде скасоване вищими інстанціями [91, с. 47-48].

Судова практика.

У літературі зустрічаються твердження про значимість «судового прецеденту як виробленого практикою суду й підтвердженого авторитетом вищої судової інстанції держави, опублікованого в офіційному друкованому органі зразка нормативного або казуального тлумачення норми права, який заповнює, доповнює або тимчасово замінює нормативне регулювання певних суспільних відносин і є обов’язковим для використання в аналогічних справах чи при застосуванні розтлумаченої норми права» [25, с. 201-202].

Акти найвищого суду у системі судоустрою України, «… не набуваючи сили нормативних актів, тим не менш впливають як на оцінку тих чи інших обставин справи, так і на зміст рішень, якими оцінюється поведінка учасників податкових правовідносин» [37, с. 30].

У літературі зустрічаються й інші подібні твердження [40, с. 442].

Привила тлумачення правових норм.

У літературі зустрічається думка, що для з’ясування змісту норм, які регулюють межі розсуду, необхідно використовувати існуючі правила тлумачення [79, с. 88; 33, с. 111; 54, с. 145-146; 68, с. 363].

Щоправда існує позиція, що при реалізації дискреційного повноваження застосовується особлива «логіко-дискреційна модель юридичної інтерпретації» [122, с.122); суб’єкт владних повноважень реалізує спеціальне «дискреційне повноваження на стадії з’ясування змісту (тлумачення) правової норми» [17, с. 6].

Привила подолання прогалин та колізій.

Деякі автор наголошують, що при використанні аналогії права та аналогії закону під час реалізації дискреційного повноваження належить дотримуватися правил використання цих правових інструментів [91, с. 104-105; 36, с. 9; 79, с. 88].

Процедурні вимоги.

Козюбра М.І. стверджує: «З обмеженням дискреційних повноважень безпосередньо пов’язана і така вимога верховенства права в системі виконавчої влади, як наявність розвинених процедур у діяльності її органів і посадових осіб, передусім у їх відносинах із громадянами» [46, с. 48]. Із цим твердженням суголосна така думка: «Важливою складовою обмежень є також процесуальні норми, які ставлять бар’єри на шляху довільного використання владних повноважень. Мова йде про чітко встановлені стадії прийняття рішення, строки, належне обґрунтування рішення, можливість оскарження прийнятого рішення зацікавленими особами» [115, с. 57].

Ця думка практично одностайно сприймається науковцями [92, с. 136; 120, с. 141; 54, с. 144-145; 37, с. 60-61; 17, с. 32; 56, с. 118; 8. с. 170]. Процедурні вимоги забезпечують об’єктивність дискреційного рішення [97, с. 136], слугують гарантією від суб’єктивізму [35, с. 23-24, 97], упорядковують дослідження доказів, встановлюють правила допустимості доказів [15, с. 140], регулюють порядок з’ясування суб’єктом владних повноважень інтересів особи-учасника адміністративної процедури [51, с. 37-38].

Співвідношення «критеріїв дискреції» та «меж дискреції».

Деякі автори зазначають, що норми, які містять критерії дискреції, одночасно відіграють роль меж дискреції [40. с. 441, 445; 80, с. 51]; норми-цілі, норми-завдання, норми-принципи також відіграють роль меж дискреції [40. с. 441; 80, с. 51; 54, с. 143-144].

Виявлено позицію, за якою критерії дискреції та межі дискреції не є тотожними [91, с. 115], однак вони можуть мати єдину правову основу, наприклад мету реалізації дискреційного повноваження [83, с. 482; 119].

Співвідношення «критеріїв дискреції» та «підстав дискреції».

За однією позицією критерії дискреції регулюються нормами, що не збігаються із нормами, які є підставою існування дискреційного повноваження [100, с. 187]. Із цією позицією суголосне інше твердження: критерії дискреції запроваджуються тоді, коли норми-підстави дискреції прямо не закріплюють варіанти вибору [71, с. 210].

Водночас є думка, що норма-підстава дискреції може одночасно виконувати роль і «орієнтира» при реалізації дискреції [58, с. 78].

Межі дискреційного повноваження у часі, просторі, за колом осіб.

У літературі виявлено позицію, за якою здійснення дискреційного повноваження може бути обмежене: у часі – адмiнiстративний розсуд законодавчо обмежений строком прийняття рішення [54, с. 101; 71, с. 212; 51, с. 37]; у просторі – має місце на всій території держави, в межах однієї адміністративно-територіальної одиниці або на визначеній частині території [54, с. 102]; за колом осіб, щодо яких може бути застосоване дискреційне повноваження [54, с. 145].

Відсутність правових вимог до розсуду всередині меж дискреційного повноваження.

Існують думки, що розсуд, який виникає у межах дискреційного повноваження, може і не бути врегульовано правом (на відміну від самого дискреційного повноваження, межі якого завжди встановлені законом) [45, с. 4]. Існує і ще більш категоричне твердження: розсуд, що виникає у межах дискреційного повноваження, в усіх випадках є абсолютно вільним [77, с. 234].

Подібні думки викликають заперечення: розсуд не є вільним від нормативної регламентації [114; 19], «свавілля і розсуд тому і протистоять один одному, що останнє спирається на відповідну нормативну основу» [86, с. 97]; при реалізації розсуду суб’єкт владних повноважень підкорюється якщо не формальній нормі закону, то хоча б його «духу», сформульованого в принципах і засадах [44, с. 110,112]; «розсуд може розглядатися як особливість режиму законності в деяких нетипових ситуаціях правозастосування» [37, с. 23-24].

Викладене вказує, що науковці одностайні з приводу того, що при реалізації дискреційного повноваження суб’єкт владних повноважень зобов’язаний поважати основоположні права особи, додержуватися: конституційних принципів; принципів реалізації відповідної владної управлінської функції; принципів здійснення дискреційних повноважень; змісту публічного інтересу; положень власної компетенції; вказівок, викладених у інтерпретаційних атах; фахових правил, закріплених у нормативних актах; адміністративної практики; судової практики; процедурних вимог.

Водночас немає єдиного загальновизнаного уявлення про співвідношення «критеріїв розсуду» та «меж розсуду», «критеріїв розсуду» та «підстав розсуду». Так само є сумніви щодо того, що принципи діяльності публічної адміністрації, закріплені у статті 2 КАСУ, адресовано саме органам публічної адміністрації, а не виключно судам при здійсненні ними контролю за адміністрацією.

VІ. Межі судового контролю за реалізацією дискреційного повноваження

Предмет перевірки з боку суду (перевірка на предмет наявності порушень певного виду)

У літературі виявлено позицію, за якою суд при здійсненні контролю за дискреційною діяльністю суб’єкта владних повноважень перевіряє її на предмет наявності чи відсутності таких порушень: а) чи не було перевищення меж розсуду; б) чи є незастосування дискреційного повноваження протиправним; в) чи не має помилки у застосуванні дискреційного повноваження (коли адміністративний орган не керується цілями наданого повноваження чи виходить у процесі прийняття рішення з обставин, що не мають відношення до справи); г) чи не порушило дискреційне рішення основні права особи чи загальні конституційні принципи [108, с. 4; 47, с. 240-241].

Критерії перевірки

Ткач Г.Й. відносить до них: критерії перевірки діяльності публічної адміністрації, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України, зокрема, мета, з якою дискреційне повноваження надано, об’єктивність дослідження доказів у справі; публічний інтерес, задля якого дискреційне повноваження реалізується; зміст конституційних прав та свобод особи [23, с. 284; 108, с. 4].

Подібні міркування викладено і в інших наукових працях [11, с. 113]. Зокрема, зазначається, що суди перевіряють дотримання та, відповідно, скасовують дискреційний акт, у разі порушення таких вимог, зазначених у статті 2 КАСУ: використання повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтованість рішення (дії, бездіяльності); дотримання принципу рівності перед законом; безсторонність [40, 446, 447, 449].

Особливо автори наголошують на таких критеріях, як якість дослідження обставин справи [97, с. 136]; а також, відповідно, якість викладення у дискреційному рішенні доводів, мотивів, що ґрунтуються на такому дослідженні, зокрема, «чіткість, послідовність та повнота викладу всіх обставин та умов справи, що розкривають внутрішній зв`язок рішення з конкретною життєвою ситуацією» [72, с. 152; 33, с. 112; 54, с. 138-140, 142; 61, с. 88; 37, с. 65; 110, с. 126; 91, с. 39, 113; 112, с. 112; 3, с. 211; 49, с. 161; 116, с. 104; 89, с. 170].

У літературі також вказують і на такий критерій, як адміністративна практика: невмотивоване відхилення дискреційного рішення від “шаблонного”, котре було би ухвалено в аналогічній ситуації більшістю правозастосувальних суб’єктів [91, с. 129].

Виключення із-під судового контролю

Виявлено думку, за якою частина друга статті 55 КУ без будь-яких обмежень гарантує захист у суді, однак, з під судового контролю може бути виключено застосування невизначених понять (наприклад, «благонадійність» [40, с. 421-422, 429], «необхідність» [40, с. 439]. Частина третя статті 2 КАСУ передбачає обмежений судовий контроль: при перевірці того, чи було дискрецію реалізовано з установленою метою, якщо вона мінімально втручається у права особи, судовий контроль є мінімальним – суд перевіряє, чи стосувалися адміністративні дії саме даної ситуації і чи дотримано відповідні повноваження, а контроль за суто юридичною кваліфікацією обставин справи не здійснює [40, с. 429, 419].

Так само судовий контроль обмежується при перевірці за критерієм розсудливості (пункт 6 частини другої статті 2 КАСУ): контроль за розсудливістю суд здійснює лише тоді, коли дискреційний акт прийнято за межами розумної поведінки (розумного)[40, с. 449].

Способи захисту прав особи

36.1 Захист від виходу за межі розсуду.

З приводу цього виду порушення у літературі виявлено думку про допустимість застосування таких способів захисту:

а) відновлення правового становища суб’єкта, яке існувало до порушення його права;

б) покладення на суб’єкта владних повноважень обов’язку вчинити дії у межах наданого адміністративного розсуду;

в) покладення на суб’єкта владних повноважень обов’язку утриматися від дій, які виходять за межі адміністративного розсуду [10, с. 195-. 196].

36.2. Захист від протиправної бездіяльності – нездійснення дискреційного повноваження.

а) визнання бездіяльності протиправною;

б) покладення на суб’єкта владних повноважень обов’язку розглянути питання особи [44, с. 110].

36.3. Захист від протиправної відмови здійснити дискреційне повноваження.

а) визнання відмови протиправною;

б) покладення на суб’єкта владних повноважень обов’язку повторно розглянути питання особи [44, с. 110; 31, с. 150].

36.4. Захист від протиправного повторного (за наявності чинного рішення суду про зобов’язання здійснити дискреційне повноваження) ухилення від здійснення цього повноваження.

З приводу цього виду порушення у літературі виявлено думку про допустимість застосування такого способу захисту, як зобов’язання відповідача вчинити дії, що й стали предметом звернення з позовом особи, – прийняти рішення чи вчинити дію, яка визначена законом суб’єкту владних повноважень [44, с. 110]

Проте є протилежна думка: якщо суб’єкт владних повноважень ігнорує таке рішення суду, то вирішальне значення відводиться механізму забезпечення примусової реалізації визнаних судом обґрунтованими, правомірними вимог позивача (наприклад, про примус органу влади, передусім колегіального – Верховної Ради України, місцевої ради тощо – до прийняття належного акта). Зазначене вимагає запровадження в Україні ефективного механізму відповідальності осіб, які не приймають владні управлінські рішення чи не вчиняють належних дій на виконання рішень адміністративних судів [48, с. 40], або ж неналежно (частково) виконали судове рішення [125, с. 12, 82, 126, 193].

36.5. Захист від порушення процедури ухвалення дискреційного рішення.

а) визнання процедурного рішення (дії) протиправним;

б) покладення на суб’єкта владних повноважень обов’язку повторно прийняти процедурне рішення (вчинити дію) або утриматись від подальшого здійснення процедури, що була б заснована на протиправному рішенні (дії) [75, с. 45].

36.6. Захист від протиправного дискреційного рішення чи дії.

З приводу цього виду порушення у літературі виявлено думки про допустимість застосування таких способів захисту:

а) визнання такого рішення (дії) протиправним та скасування [108, с. 4];

б) покладення на суб’єкта владних повноважень обов’язку повторно розглянути питання [31, с. 150];

в) заборона подальшої реалiзацiї протиправного дискреційного рішення чи продовження вчинення дії [75, с. 45];

г) покладення на суб’єкта владних повноважень обов’язку прийняти дискреційне рішення певного конкретного змісту, вчинити певну конкретну дискреційну дію [57, с. 101];

д) стягнення з відповідача — суб’єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправним дискреційним рішенням, дією [117, с. 300-301].

36.7. Недопустимість судового рішення про зобов’язання прийняти дискреційне рішення конкретного змісту.

Твердження про допустимість прийняття судом рішення про покладення на суб’єкта владних повноважень обов’язку прийняти певний варіант дискреційного рішення (пункт 36.4., підпункт «г» пункту 36.6. цього Висновку) викликає заперечення серед науковців: суди повинні дотримуватися загального правила без будь-яких винятків – суд не має права зобов’язувати суб’єкта влади вчиняти дію, яку за законом останній здійснює «на свій розсуд», не може вказувати, яке конкретно рішення (дії) необхідно приймати (вчиняти) відповідачу [76, с. 116; 31, с. 150; 92, с. 136; 67, с. 188-189; 51, с. 38].

36.8. Викладене засвідчує, що науковці одностайні у питанні щодо критеріїв судового контролю за реалізацією дискреційних повноважень. Такими критеріями є: критерії перевірки діяльності публічної адміністрації, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України, зокрема, мета, з якою дискреційне повноваження надано, об’єктивність дослідження доказів у справі, принцип рівності перед законом, безсторонність; публічний інтерес, задля якого дискреційне повноваження реалізується; зміст конституційних прав та свобод особи; якість викладення у дискреційному рішенні доводів, мотивів його прийняття.

Щодо питання про способи судового захисту від протиправної дискреційної діяльності, то у науці проводяться лише поодинокі дослідження. Відповідно, відсутні теоретичні положення, які б отримали всезагальне визнання.

Висновки

Викладене дозволяє стверджувати, що на роль доктринальних можуть претендувати такі теоретичні положення.

У межах першого питання даного дослідження:

— дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи без діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору із будь-ким;

— дискреційне повноваження надається у спосіб його закріплення в оціночному понятті, відносно-визначеній нормі, альтернативній нормі, нормі із невизначеною гіпотезою. Для позначення дискреційного повноваження законодавець використовує, зокрема, терміни «може», «має право», «за власної ініціативи», «дбає», «забезпечує», «веде діяльність», «встановлює», «визначає», «на свій розсуд». Однак наявність такого терміну у законі не свідчить автоматично про наявність у суб’єкта владних повноважень дискреційного повноваження; подібний термін є приводом для докладного аналізу закону на предмет того, що відповідне повноваження є дійсно дискреційним;

— при реалізації дискреційного повноваження суб’єкт владних повноважень зобов’язаний поважати основоположні права особи, додержуватися: конституційних принципів; принципів реалізації відповідної владної управлінської функції; принципів здійснення дискреційних повноважень; змісту публічного інтересу; положень власної компетенції; вказівок, викладених у інтерпретаційних атах; фахових правил, закріплених у нормативних актах; адміністративної практики; судової практики; процедурних вимог.

У межах другого питання даного дослідження:

— критеріями судового контролю за реалізацією дискреційних повноважень є: критерії перевірки діяльності публічної адміністрації, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України, зокрема, мета, з якою дискреційне повноваження надано, об’єктивність дослідження доказів у справі, принцип рівності перед законом, безсторонність; публічний інтерес, задля якого дискреційне повноваження реалізується; зміст конституційних прав та свобод особи; якість викладення у дискреційному рішенні доводів, мотивів його прийняття.

Перепелюк В., науковий консультант

відділу забезпечення діяльності голови

та заступника голови суду секретаріату

Касаційного адміністративного суду

Джерело: supreme.court.gov.ua