Суди не з`ясували, чи буде відповідати гармонійному розвитку та інтересам дитини, якій було лише 2 роки та яка мала певні захворювання, відвідування дошкільного закладу та чи є це приорітетним для висновку про дотримання найкращих інтересів дитини при передачі її для виховання матері.

Постанова

Іменем України

05 червня 2019 року

м. Київ

справа № 182/2037/17

провадження № 61-45311св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — Червинської М. Є. (суддя-доповідач),

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач за первинним позовом (відповідач за зустрічним позовом) — ОСОБА_1 ,

представник позивача за первинним позовом (відповідача за зустрічним позовом) — адвокат Малишевський Олексій Ігорович,

відповідач за первинним позовом (позивач за зустрічним позовом) — ОСОБА_2 ,

представники відповідача за первинним позовом (позивача за зустрічним позовом): ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

третя особа за первинним позовом — Служба у справах дітей Нікопольської міської ради,

представники третьої особи за первинним позовом: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області у складі судді Тихомирова І. В. від 23 листопада 2017 року та постанову апеляційного суду Дніпропетровської області у складі колегії суддів: Зубакової В. П., Барильської А. П., Бондар Я. М. від 28 серпня 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

1.Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2017 року ОСОБА_7 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа — Служба у справах дітей Нікопольської міської ради, про відібрання малолітньої дитини та визначення постійного місця проживання дитини.

Позовна заява мотивована тим, що в період перебування у фактичних шлюбних відносинах із ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_8 . У грудні 2014 року у зв`язку із скрутним матеріальним становищем їх сім`ї позивач була вимушена повернутися на роботу в КЗ «Нікопольський культурно-дозвільний центр», а син за спільною домовленість з відповідачем та його батьками, залишився проживати в родині відповідача.

У квітні 2016 року сторони припинили фактичні шлюбні відносини та з того часу проживають окремо. З травня 2016 року малолітній ОСОБА_9 проживає в сім’ї ОСОБА_10 . Позивач кожного дня відвідувала дитину проводила з сином всі вихідні дні та щомісячно надавала кошти на його утримання в сумі 1000 грн. Згодом відповідач та його сім`я почали чинити їй перешкоди у спілкуванні з дитиною, не дозволяли бачитися з дитиною, у зв`язку із чим 26 лютого 2017 року, під час її прогулянки із сином, позивач забрала дитину до себе. Натомість, 13 квітня 2017 року відповідач викрав у неї сина та утримує у себе.

Позивач вважала, що малолітній ОСОБА_9 повинен проживати разом з нею, оскільки вона має постійний заробіток, може забезпечити йому належні умови для проживання та розвитку, а перебування сина в сім`ї відповідача негативно впливає на його виховання та психологічний стан здоров`я. Крім того, відповідач не має стабільного доходу для матеріального забезпечення сина.

Тому позивач, для найкращого забезпечення інтересів дитини, з урахуванням уточнення позовних вимог просить відібрати малолітнього ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та визначити його місце проживання з нею за адресою її місця проживання.

У серпні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визначення місця постійного проживання дитини.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що в квітні 2016 року, після припинення шлюбних відносин, між ним та ОСОБА_1 було досягнуто згоди, що малолітній ОСОБА_8 залишиться проживати в його сім`ї до того часу, поки ОСОБА_1 не знайде житло з належними умовами для проживання дитини. 26 лютого 2017 року ОСОБА_1 забрала дитину та не надавала йому можливості бачитися з сином до березня 2017 року. На думку ОСОБА_2 , мати дитини — ОСОБА_1 , належним чином не піклується про стан здоров`я сина та на зауваження з цього приводу вела себе агресивно, відмовлялася від будь-якої допомоги з його боку, тому, з огляду на її поведінку та на затяжну хворобу сина, 13 квітня 2017 року він вирішив повернути сина до себе для подальшого лікування.

Вважає, що дитина повинна лишитися разом з ним, оскільки в будинку, в якому він проживає разом з батьками, створені всі належні умови для проживання дитини та його належного виховання. Він є фізичною особою-підприємцем, отримує стабільний дохід та має можливість утримувати дитину та забезпечити їй всі умови для розвитку та комфортного проживання, тоді як ОСОБА_1 не може забезпечити синові належні умови для проживання.

Посилаючись на викладене, просив суд визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з ним — батьком, за його місцем проживання.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23 листопада 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з матір’ю ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 . Малолітнього ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , передано матері ОСОБА_1 Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Судове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що житлово-побутові умови мати ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відповідають необхідним санітарно-гігієнічним нормам та остання має джерело існування, вона створила всі умови для проживання, виховання та розвитку сина. Виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України, які б свідчили про неможливість проживання дитини разом з матір`ю не встановлено.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 серпня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Заочне рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23 листопада 2017 року змінено, викладено абзац другий резолютивної частини в наступній редакції: «Визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з матір`ю ОСОБА_1 за її місцем проживання». В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що за рівних матеріально побутових умов, створених кожною із сторін для їх сина ОСОБА_11 , однакового ставлення до виконання свої батьківських обов`язків і дитини, з невеликим наданням переваги матері, враховуючи її прагнення до якнайкращої соціальної адаптації дитини та її розвитку у колективі однолітків, та з урахуванням віку дитини і висновку компетентного органу суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, визначивши місце проживання дитини з матір`ю.

Узагальнені доводи касаційної скарги

У жовтні 2018 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати зазначені судові рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове судове рішення, яким визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з батьком ОСОБА_2 за його місцем проживання.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій належної оцінки доводам зустрічної позовної заяви щодо неналежного виконання відповідачем своїх материнських обов`язків не надали; не врахували, що після припинення фактичних шлюбних відносин у 2-місячному віці дитина за згодою ж самої матері залишилася проживати із батьком в його родині, відповідач не проявляла материнську турботу до сина, матеріальної допомоги не надавала. Доказів примусового відібрання у матері дитини батьком, перешкоджання спілкуватися з дитиною, налаштування проти матері остання до суду не надала. Ураховуючи те, що ОСОБА_8 проживав з батьком з народження, вважає, що відокремлення дитини від батька та дідуся з бабусею буде суперечить інтересам дитини та сприятиме втраті його зв`язку із сім`єю. Суди попередніх інстанцій не врахували вимоги Конвенції права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, яка будується на доктрині врахування найкращих інтересів дитини і не встановлює дискримінаційних положень щодо пріоритету прав матері на виховання і проживання дитини з нею. Крім того, суди не врахували інтереси дитини, чим порушили вимоги статей 161, 171 СК України, а саме, не з’ясували думки дитини, з ким він бажає проживати; створення батьком кращих умов для духовного, фізичного і соціального розвитку дитини. Також висновки судів попередніх інстанцій щодо отримання матір`ю дитини стабільного достатнього доходу є припущенням; не враховано, що ОСОБА_1 не має постійного місця проживання, а орендує житло, а умови проживання батька є задовільними та ним створені всі необхідні умови для проживання та виховання сина.

Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У грудні 2018 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому посилаючись на те, що доводи касаційної скарги зводяться виключно до переоцінки наявних у матеріалах справи доказів, які були досліджені судами першої та апеляційної інстанції, просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення судів попередніх інстанцій без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 12 листопада 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 182/2037/17 з Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області. Зупинено виконання заочного рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23 листопада 2017 року та постанови апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 серпня 2018 року до закінчення касаційного провадження.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27 травня 2019 року вказану справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд установив, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у фактичних шлюбних відносинах з жовтня 2013 року по квітень 2016 року та мають спільного малолітнього сина — ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Після закінчення фактичних шлюбних відносин, за згодою сторін, з січня 2016 року малолітній ОСОБА_8 проживав з батьком та дідом і бабою — у родині ОСОБА_12 .

З 26 лютого по 13 квітня 2017 року ОСОБА_9 проживав із матір`ю ОСОБА_13 , яка влаштувала дитину в Комунальний дошкільний екологічний навчальний заклад (ясла-садок) № 53 «Золотий півник».

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_2 забрав малолітнього сина ОСОБА_11 до себе, де той і проживає до цього часу.

Рішенням виконавчого комітету Нікопольської міської ради № 615 від 25 жовтня 2017 року затверджено висновок № 615 про визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_9 із матір`ю ОСОБА_1

2.Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

У статті 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

За частинами першою, другою статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

Як вбачається з висновку виконавчого комітету Нікопольської міської ради як органу опіки та піклування від 25 жовтня 2017 року № 615, який суди попередніх інстанцій поклали в основу своїх рішень, житлово-побутові умови як матері, так і батька малолітнього ОСОБА_9 відповідають необхідним санітарно-гігієнічним нормам, для розвитку та виховання дитини створені всі необхідні умови; вони мають стабільні доходи та за місцем проживання мають позитивні характеристики. Мати ОСОБА_1 бажає виховувати та піклуватися про сина. За період проживання дитини з матір`ю останній відвідував Комунальний дошкільний екологічний навчальний заклад (ясла-садок) № 53 «Золотий півник», тоді як, проживаючи з батьком, дитина не відвідує дитячий садок. Батько дитини, баба та дід чинять перешкоди матері в спілкуванні та вихованні з сином. Враховуючи вказані обставини, а також інтереси та вік дитини, Нікопольська міська рада як орган опіки та піклування вважає за доцільне визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_9 за місцем проживання матері.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).

Ухвалюючи рішення в справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), Європейський суд з прав людини наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому, Європейський суд з прав людини зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.

Аналіз наведених норм права, зокрема й практики Європейського суду з прав людини, дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини (враховуючи, при цьому, сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо) та балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини й обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Встановивши наявність однакових належних матеріально-побутових умов як у матері, так і у батька для проживання дитини, належне виконання обома батьками своїх обов`язків по догляду та вихованню малолітнього ОСОБА_9 , врахувавши прагнення матері до якнайкращої соціальної адаптації дитини та її розвитку у колективі однолітків, інтереси та вік дитини, а також здійснення відповідачем перешкод матері бачитися із своєю дитиною, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про наявність правових підстав для визначення місця проживання ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із матір`ю ОСОБА_1 за місцем її проживання.

У той же час, суди попередніх інстанцій не врахували, що спір стосується чутливої сфери правовідносин, в яких батьки не дійшли спільного рішення щодо визначення місця проживання дитини, а тому першочергове значення має надаватися саме найкращими інтересами дитини та створення умов для її духовного та фізичного розвитку.

Поклавши в основу своїх рішень висновок органу опіки та піклування Нікопольської міської ради від 25 жовтня 2017 року № 615, суди не врахували, що такий висновок ґрунтується лише на визначенні матеріально-побутових умов обох батьків для проживання дитини, які є задовільними, але не містить будь-якої оцінки проживанню дитини в сім`ї батька з народження, прихильності малолітнього хлопчика до кожного з батьків, його думки, чи буде відповідати нове середовище проживання, навіть із матір`ю, та психологічна обстановка найкращим інтересам дитини.

Матеріально-побутове забезпечення батьків має враховуватися, але не є визначальним у вирішенні питання про визначення місця проживання дитини, оскільки судам перш за все слід брати до уваги інші критерії, зокрема ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, у тому числі обов`язків по вихованню дитини, особисту прихильність дитини до кожного з ник, вік дитини та повинні виходити із якнайкращого забезпечення інтересів дитини.

Так, із матеріалів справи вбачається та не заперечується самою ОСОБА_1 , що малолітній ОСОБА_8 з самого народження (жовтень 2014 року) проживав з батьком ОСОБА_2 та його батьками, і лише 1,5 місяці — з матір`ю.

Однак, визначивши місце проживання дитини з матір`ю, суди факт проживання сина з батьком з самого народження та його прихильність до батька не врахували; не з`ясували, чи відповідає таке роз`єднання сина з батьком, а також відокремлення дитини від бабусі та дідуся, з якими він також проживає з народження, якнайкращим інтересам дитини та її адаптації в іншому середовищі, чи не є це порушенням права дитини на повагу до її сімейного та приватного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.

Так, ухвалюючи рішення в справі «N.TS. та інші проти Грузії» від 02 лютого 2016 року, Європейський суд з прав людини наголосив, що оскільки діти ростуть/розвиваються і, з плином часу, стають здатними формулювати власні думки щодо контактів з батьками, суди повинні приділяти належну увагу їхнім поглядам і почуттям, а також праву на повагу до їхнього приватного життя.

Крім того, визначальною обставиною, за якої суди надали матері перевагу у вихованні сина, є влаштування нею сина до дитячого садка, що на думку судів свідчить про прагнення матері до якнайкращої соціальної адаптації дитини та її розвитку у колективі однолітків, що зі сторони батька не проявлялося.

У той же час, суди не врахували, що сам факт не відвідування дитиною дошкільного закладу не свідчить про те, що вона є ізольованою від спілкування та не розвивається, а батько не забезпечує належного виховання сина. На час оформлення дитини до дошкільного закладу йому виповнилось лише 2 роки і він хворів на ОРВІ та мав мовні вади. Суди не з`ясували, чи буде відповідати гармонійному розвитку та інтересам дитини, якій було лише 2 роки та яка мала певні захворювання, відвідування дошкільного закладу та чи є це приорітетним для висновку про дотримання найкращих інтересів дитини при передачі її для виховання матері.

Ураховуючи те, що апеляційний суд належним чином не перевірив доводи апеляційної скарги, фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи та норма матеріального права, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, судом не встановлені, апеляційний суд не виконав покладений на нього процесуальний обов`язок під час розгляду справи в апеляційному порядку, оскаржувана постанова апеляційного суду не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що відповідно до статті 411 ЦПК України є підставою для її скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 серпня 2018 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасована постанова апеляційного суду втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: С. Ю. Бурлаков

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко

В. М. Коротун