При цьому тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення (див. рішення у справі «Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія» [ВП] (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [GC], заява № 39630/09, пункти 151 та 152, ЄСПЛ 2012, з подальшими посиланнями на практику Суду), а будь-яке застосування фізичної сили, яке не було викликане суворою необхідністю внаслідок власної поведінки особи, у принципі є порушенням права, гарантованого статтею 3 Конвенції (див. рішення у справі «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункт 88, від 28 вересня 2015 року)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ДУДКА ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF DUDKA v. UKRAINE)

(Заява № 55912/09)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

04 грудня 2018 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Дудка проти України»

Європейський суд з прав людини (Четверта секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

         Фаріс Вегабовіч (Faris Vehabović), Голова,
         Карло Ранцоні (Carlo Ranzoni),
         Петер Пацолай (Péter Paczolay), судді,
та Андреа Там’єтті (Andrea Tamietti), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 13 листопада 2018 року,

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1.  Справу було розпочато за заявою (№ 55912/09), яку 08 жовтня 2009 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
(далі – Конвенція) громадянка України, пані Валентина Олександрівна Дудка (далі – заявниця).

2.  Заявницю, якій була надана правова допомога, представляв
пан В.О. Верпета, юрист, який практикує у м. Оржиця. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина з Міністерства юстиції України.

3.  07 грудня 2016 року про скарги на стверджуване жорстоке поводження із заявницею під час тримання її під вартою у відділі міліції та непроведення ефективного розслідування у зв’язку з цим, а також на стверджувані порушення її прав на правову допомогу та не свідчити проти себе було повідомлено Уряд, а решта скарг у заяві були визнані неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.

4.  Уряд заперечив проти розгляду заяви комітетом. Розглянувши заперечення Уряду, Суд відхиляє його.

ФАКТИ

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A.  Кримінальне провадження щодо заявниці

5.  Заявниця народилася у 1966 році та проживає у с. Чевельча.

6.  У період з жовтня 2003 року до листопада 2004 року було вчинено низку крадіжок худоби з різних сільськогосподарських підприємств, у зв’язку з чим було порушено кримінальну справу.

7.  Уранці 02 листопада 2004 року з сільськогосподарського підприємства у селищі поряд з тим, у якому проживала заявниця, були викрадені телиця та бик.

8.  12 листопада 2004 року було порушено кримінальну справу за фактом крадіжки 02 листопада 2004 року.

9.  14 листопада 2004 року, згідно з твердженнями заявниці
о 08 год. 30 хв., працівники міліції доставили її з дому до Оржицького відділу міліції (далі – відділ міліції) для перевірки її можливої причетності до зазначених злочинів.

10.  Згідно з твердженнями заявниці у відділі міліції вона зазнала побиття та психологічного тиску з метою отримання її зізнавальних показань щодо крадіжок худоби. Працівники міліції били її в обличчя, поклали її на підлогу обличчям униз, наступили їй на ноги та викрутили руки за спину. Її також змусили розставити ноги якомога ширше, погрожуючи побиттям, якщо вона впаде. Її клопотання про надання захисника були, як стверджувалося, залишені без задоволення.

11.  Уряд стверджував, що заявниця не зазнала жорстокого поводження.

12.  У той самий день, перебуваючи під вартою у відділі міліції, заявниця написала «явку з повинною», у якій зізналася у вчиненні декількох крадіжок худоби, та дала «пояснення», у яких, згідно з твердженнями Уряду, вона зазначила, що вчинила злочини у складі групи осіб. Суду не були надані копії цих показань та «пояснень». Як вбачається з наявних скарг, поданих захисником заявниці до національних органів влади, заявниця написала окремий документ щодо кожного зі своїх зізнавальних показань.

13.  У той самий день о 18 год. 10 хв. слідчий Оржицького відділу міліції, у провадженні якого знаходилася справа про крадіжку худоби (далі – слідчий), склав протокол про затримання заявниці, підозрюваної у вчиненні злочину. Заявниця підписала протокол про роз’яснення їй її процесуальних прав. У цьому протоколі вона зазначила, що не потребувала послуг захисника на цій стадії провадження. Тому слідчий виніс постанову про проведення без участі захисника досудового слідства у кримінальній справі щодо вчинених у 2003-2004 роках крадіжок.

14.  Після цього заявниця була допитана як підозрювана за відсутності захисника. У протоколі допиту зазначено, що її право на захисника та на побачення з ним до першого допиту (як і право не давати показання щодо себе) були роз’яснені заявниці до початку допиту. Згідно з протоколом заявниця зізналася у низці крадіжок худоби у 2003 та 2004 роках, вчинених у складі групи осіб, та надала деякі подробиці щодо цього. Слідчий не поставив жодних запитань і не зробив жодних зауважень.

15.  16 листопада 2004 року мати заявниці підписала договір про надання заявниці правової допомоги захисником В. Тричі у той самий день та двічі 17 листопада 2004 року (уранці та у другій половині дня) він намагався побачитися із заявницею, проте з різних причин чергові працівники міліції відмовляли йому у доступі до відділу міліції. Після кожної спроби 17 листопада 2004 року він подавав до прокуратури скаргу на незаконне перешкоджання працівниками міліції його побаченню із заявницею та стверджував, що всі слідчі дії, проведені за участю заявниці, але за його відсутності, мали вважатися такими, що проведені у порушення прав заявниці на захист.

16.  17 листопада 2004 року, вочевидь під час обідньої перерви, В. вдалося побачитися зі слідчим та заявити клопотання про допущення його до участі у провадженні в якості захисника заявниці на підставі укладеної з матір’ю заявниці угоди. З матеріалів справи вбачається, що того самого дня слідчий допустив В. до провадження щодо вчиненої
02 листопада 2004 року крадіжки та надав йому дозвіл зустрітися із заявницею.

17.  У той самий день – згідно з офіційними документами з 08 год. 15 хв. до 11 год. 30 хв., згідно з твердженнями заявниці у другій половині дня, – було проведено відтворення обстановки та обставин події за присутності слідчого, двох понятих та експерта-криміналіста. У відповідному протоколі, підписаному заявницею без жодних зауважень, зазначено, що перед початком відтворення обстановки та обставин події заявниці були роз’яснені її конституційні права не давати показання щодо себе та її право відмовитися від участі у відтворенні обстановки і обставин події або наполягати на проведенні слідчої дії за присутності захисника. Заявниця відмовилася (згідно з протоколом «за присутності захисника») від здійснення цих прав та висловила бажання провести відтворення обстановки та обставин події без участі захисника.

18.  Під час відтворення обстановки та обставин події заявниця надала детальну інформацію щодо вчиненої уранці 02 листопада
2004 року крадіжки та вказала місце, де нею були забиті вкрадені тварини. При безпосередньому огляді місця події були виявлені дві відрізані голови худоби та дві відповідні бирки.

19.  За результатами судового засідання щодо застосування до заявниці запобіжного заходу, яке відбувалося того самого дня
з 17 год. 00 хв. до 18 год. 15 хв., тримання заявниці під вартою було продовжено до десяти діб. Як зазначено у протоколі судового засідання на початку засідання заявниця висловила бажання, щоб її представляв В. і її клопотання було задоволене судом. Після прибуття В. заявниця заявила клопотання про побачення із В. наодинці. Заслухавши В., який стверджував, що був уповноважений представляти інтереси заявниці з 09 год. 00 хв. 16 листопада 2004 року, але з того часу йому незаконно перешкоджали бачитися з нею, суд оголосив перерву до 18 год. 10 хв., щоб дозволити заявниці побачитися із захисником наодинці.

20.  Згідно з твердженнями заявниці жодного такого побачення забезпечено не було та фактично В. не був допущений у судове засідання. У протоколі судового засідання нічого не зазначено про участь В. після закінчення перерви.

21.  17 листопада 2004 року заявниця була переміщена до ізолятора тимчасового тримання Лубенського міськвідділу міліції (далі – ІТТ). У журналі доставлених осіб ізолятора зазначено, що після доставлення заявниці в неї були виявлені садна на підборідді, лівому лікті та стегні, крововилив на правому стегні та подряпина на лівому коліні. Крім того, у журналі зазначалося, що тілесні ушкодження заявниці були отримані за три дні до її поміщення до ізолятора та що вона не висунула скарг працівникам ІТТ.

22.  18 листопада 2004 року В. безуспішно намагався побачитися із заявницею у Оржицькому ІТТ, оскільки він не був поінформований про її переміщення до Лубенського ІТТ. У той самий день він звернувся зі скаргою до прокуратури, стверджуючи, що він не мав можливості побачитися із заявницею та не був поінформований про її переміщення до Лубенського ІТТ.

23.  19 листопада 2004 року заступник начальника Лубенського ІТТ відмовив у наданні дозволу на побачення В. із заявницею, оскільки кабінет слідчого, нібито, був зайнятий, а іншого способу задовольнити його клопотання не було. У той самий день В. поскаржився на цей факт прокурору. Зокрема, він зазначив, що чекав біля Лубенського ІТТ до закінчення робочого дня та не побачив нікого, хто б виходив з будівлі, окрім працівників Оржицького відділу міліції. На його думку це становило доказ того, що вони «проводили роботу із заявницею» за відсутності захисника.

24.  23 листопада 2004 року В. знову поскаржився до прокуратури Оржицького району, що він досі не мав можливості побачитися із заявницею та на ненадання прокурором відповіді на його чотири попередні скарги про порушення прав заявниці на захист та його прав, як її захисника.

25.  У той самий день з 12 год. 29 хв. до 16 год. 14 хв. за присутності слідчого, двох понятих та експерта-криміналіста було проведено ще одне відтворення обстановки та обставин події. У відповідному протоколі, підписаному заявницею без зауважень, зазначалось, що вона була поінформована про свої процесуальні права, але заявниця відмовилася від допомоги захисника під час цієї слідчої дії.

26.  Під час відтворення обстановки та обставин події заявниця надала детальну інформацію щодо дев’яти епізодів крадіжок худоби, які вона, як стверджувалося, вчинила у складі групи осіб у 2003 та 2004 роках, та вказала напрямки, з яких її співучасники привозили їй вкрадених тварин, і місця, де вона забивала худобу. У протоколі відтворення обстановки та обставин події також зазначено, що після закінчення відтворення обстановки та обставин події заявниця засвідчила, що давала показання добровільно без будь-якого фізичного чи психологічного впливу працівників міліції.

27.  24 листопада 2004 року після роз’яснення заявниці її процесуальних прав як підозрюваної вона висловила бажання, щоб її представляв В. У той самий день останній був допущений до участі у провадженні щодо крадіжок, вчинених у 2003-2004 роках.

28.  У той самий день у присутності В. заявниці було пред’явлено обвинувачення у вчиненні 02 листопада 2004 року крадіжки у складі групи осіб. Вона була допитана як обвинувачена у зв’язку з цим. Заявниця заперечила свою вину у вчиненні крадіжки та стверджувала, що дала свої попередні показання після того, як їй сказали, що інші особи звинуватили її у вчиненні крадіжки та не було сенсу заперечувати свою вину. Коли у неї запитали, як сталося, що вона знала та показала місце, де були заховані голови забитих тварин, вона заявила, що про це місце їй розповіли поняті.

29.  03 грудня 2004 року у кримінальній справі щодо заявниці був призначений новий слідчий.

30.  09 грудня 2004 року прокурор Оржицького району видав припис, яким зобов’язав начальника Оржицького відділу міліції усунути порушення прав заявниці на захист та забезпечити їй можливість бачитися зі своїм захисником В. без будь-яких обмежень у кількості та тривалості таких побачень.

31.  17 грудня 2004 року В. було відмовлено у побаченні з заявницею, оскільки він не отримав дозволу на це у новопризначеного слідчого у справі. У той самий день В. поскаржився на цей факт прокурору, посилаючись на невиконання працівниками міліції припису прокурора від 09 грудня 2004 року (див. пункт 30).

32.  22 грудня 2004 року після роз’яснення заявниці її процесуальних прав у справі щодо вчиненої уранці 02 листопада
2004 року крадіжки вона висловила бажання, щоб її представляв В. У той самий день слідчий допустив В. до участі у цьому провадженні.

33.  23 грудня 2004 року В. знову було відмовлено у побаченні із заявницею, оскільки «інформація, яка б підтверджувала його допуск до участі у провадженні була відсутня». Наступного дня заявниця подала до прокуратури скаргу на ненадання їй дозволу на побачення зі своїм захисником. Останній також стверджував, що 22 грудня 2004 року їхнє побачення із заявницею було перерване і її вивели з кімнати для побачень.

34.  У той самий день, 23 грудня 2004 року, під час судового засідання щодо застосування до заявниці запобіжного заходу, яке проводилося з 10 год. 00 хв. до 12 год. 00 хв. у присутності В., заявниця стверджувала, inter alia, що уранці 14 листопада 2004 року у відділі міліції вона заперечила участь у вчиненні крадіжок та безуспішно клопотала про надання їй допомоги захисника. Крім того, вона скаржилася на жорстоке поводження з нею працівників міліції та що вони змусили її написати продиктовані ними зізнавальні показання щодо низки крадіжок. Вона надала детальний опис жорстокого поводження з нею 14 листопада 2004 року, наведений вище
(див. пункт 10), та стверджувала, що боялася висувати будь-які скарги під час її обстеження судово-медичним експертом 22 листопада
2004 року.

35.  У незазначену дату кримінальні провадження щодо всіх епізодів крадіжок були об’єднані в одну справу.

36.  19 лютого 2005 року після роз’яснення заявниці її процесуальних прав як обвинуваченої вона висловила бажання, щоб її представляв В. У його присутності їй було пред’явлене обвинувачення в організації у 2003 році злочинної групи та вчиненні у 2003 та 2004 роках низки крадіжок худоби.

37.  02 березня 2005 року, підписуючи протокол про ознайомлення з матеріалами кримінальної справи, заявниця заперечила свою вину та зазначила, не надавши жодних деталей, що всі слідчі дії проводилися у порушення її прав на захист. В. стверджував про відсутність доказів вини заявниці та, відповідно, клопотав про закінчення кримінального провадження щодо неї. У той самий день слідчий відмовив у задоволенні клопотання захисника, оскільки воно було необґрунтованим та викладене лише у загальних формулюваннях.

38.  22 березня 2005 року справа щодо заявниці та її ймовірних співучасників була направлена на розгляд до Чорнухинського районного суду Полтавської області (далі – районний суд).

39.  19 квітня 2005 року районний суд провів попередній розгляд справи у присутності усіх обвинувачених та В. Під час цього розгляду жодних скарг висунуто не було.

40.  Під час розгляду справи судом першої інстанції заявниця не визнала себе винною та стверджувала, inter alia, що її зізнавальні показання були отримані працівниками міліції у результаті жорстокого поводження та за відсутності захисника. Співобвинувачені заявниці надали аналогічні показання.

41.  15 вересня 2005 року районний суд визнав заявницю винною у вчиненні низки епізодів крадіжок та обрав їй покарання у виді позбавлення волі на строк п’ять років. При цьому він посилався, головним чином, на зізнавальні показання, надані заявницею 14, 17 та 23 листопада 2004 року (див. пункти 12, 14, 18 та 26) та зізнавальні показання, надані її співучасниками під час досудового слідства. Відхиляючи твердження заявниці про жорстоке поводження працівників міліції, районний суд посилався на показання понятих, присутніх під час відтворення обстановки та обставин події
17 та 23 листопада 2004 року (див. пункти 17 та 25). Згідно з твердженнями цих свідків заявниця та інші обвинувачені добровільно давали показання під час відтворень обстановки і обставин події. Крім того, суд посилався на показання, надані причетними працівниками міліції (кожен з яких заперечив проти всіх тверджень про жорстоке поводження), та на те, що під час судово-медичних обстежень заявниці 22 та 25 листопада 2004 року на її тілі не було виявлено жодних тілесних ушкоджень (див. пункт 52 та 55). Суд також зазначив, що протягом усього досудового слідства обвинувачені визнавали свою вину та ніколи не скаржилися на будь-яке жорстоке поводження, а від своїх показань відмовилися лише під час розгляду справи судом першої інстанції (суд вважав, що вони зробили це лише у межах своєї стратегії захисту).

42.  15 березня 2006 року за апеляційною скаргою заявниці Апеляційний суд Полтавської області (далі – апеляційний суд) скасував зазначений вирок та направив справу на новий розгляд. Він звернув увагу, inter alia, на вибірковий підхід суду першої інстанції при оцінці доказів у справі, у тому числі доказів щодо стверджуваного жорстокого поводження та порушення прав заявниці на захист.

43.  20 березня 2007 року прокурор виключив з обсягу обвинувачення заявниці чотири епізоди крадіжок у зв’язку з відсутністю доказів.

44.  18 квітня 2007 року районний суд визнав заявницю та її співобвинувачених винними за всіма пунктами обвинувачення та обрав їм покарання у виді позбавлення волі на різні строки. Заявниці було призначено покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки зі звільненням від відбування покарання. Вирок суду щодо заявниці ґрунтувався на: її явці з повинною та наданих нею
14, 17, 23 листопада 2004 року зізнавальних показаннях
(див. пункти 12, 14, 18 та 26); зізнавальних показаннях, наданих її співучасниками під час досудового слідства, протоколах огляду місця події; показаннях потерпілих (тобто власників сільськогосподарських підприємств) та свідків, які підтверджували факт викрадення тварин з сільськогосподарських підприємств.

45.  Районний суд відхилив твердження обвинувачених про жорстоке поводження працівників міліції у зв’язку з необґрунтованістю. У зв’язку з цим він зазначив, що причетні працівники міліції заперечили всі твердження про жорстоке поводження; хірург Н., який оглядав заявницю 25 листопада 2004 року (див. пункт 55) зазначив, що він не вияв жодних тілесних ушкоджень при її огляді; судово-медичний експерт, який оглядав заявницю
22 листопада 2004 року, також підтвердив, що ним не було виявлено жодних тілесних ушкоджень на тілі заявниці (див. пункт 52); а поняті, які були присутні під час відтворень обстановки та обставин події
(в яких брали участь обвинувачені), зазначили, що заявниця та інші обвинувачені давали показання добровільно.

46.  Заявниця подала апеляційну скаргу, стверджуючи, що районний суд не дотримався вказівок апеляційного суду та не розглянув належним чином її твердження та твердження її співобвинувачених про жорстоке поводження працівників міліції. Вона зазначила, inter alia, що районний суд свідомо проігнорував докази, які доводили наявність у неї тілесних ушкоджень. Вона посилалася на, inter alia, відповідні відомості із журналу доставлених осіб Лубенського ІТТ (див. пункт 21) та показання прокурора, який бачив тілесні ушкодження заявниці. Заявниця також оскаржувала правдивість показань працівників міліції з огляду на той факт, що вони були безпосередніми винуватцями. Вона також зазначила, що двоє понятих не могли бути об’єктивними, оскільки на час відповідних подій один із них перебував під слідством, а інший сам був колишнім працівником міліції, який мав тісні зв’язки з міліцією. Заявниця також стверджувала, що районний суд сфальсифікував надані під час судового засідання показання хірурга Н. щодо результатів обстеження заявниці 25 листопада 2004 року (див. пункт 55). У зв’язку з цим вона зазначила, що Н. фактично підтвердив наявність у неї тілесних ушкоджень, які він записав в амбулаторну картку заявниці. Зрештою заявниця стверджувала, що з 14 до 24 листопада 2004 року вона була незаконно позбавлена правової допомоги та що всі докази, на яких ґрунтувався її вирок, зокрема, її зізнавальні показання, були отримані протягом цього періоду. У зв’язку з цим вона також посилалася на безуспішні спроби свого захисника побачитись із нею протягом зазначеного періоду та на безуспішно подані ним до прокуратури скарги з цього приводу.

47.  02 липня 2008 року апеляційний суд залишив без змін вирок районного суду. При цьому суд посилався на (і) явку заявниці з повинною та подальші зізнавальні показання, надані нею під час її допиту, які підтверджувалися показаннями її ймовірних співучасників, та тим, що (іі) останки тварин були виявлені у вказаному заявницею під час відтворення обстановки та обставин події місці. Суд також зазначив, що твердження заявниці про жорстоке поводження були правомірно відхилені судом першої інстанції у зв’язку з необґрунтованістю, оскільки працівники міліції заперечили будь-яке жорстоке поводження, а під час медичних обстежень заявниці
22 та 25 листопада 2004 року або при її подальших медичних обстеженнях під час тримання під вартою у зв’язку з погіршенням стану її здоров’я з огляду на хронічні захворювання жодних тілесних ушкоджень виявлено не було.

48.  Заявниця подала касаційну скаргу, підтримавши, inter alia, свої скарги на стверджуване психологічне та фізичне жорстоке поводження під час тримання її під вартою у відділі міліції та відсутність доступу до захисника з 14 до 24 листопада 2004 року. У зв’язку з цим вона доводила, що суди свідомо проігнорували докази, які доводили наявність у неї тілесних ушкоджень невдовзі після її затримання.

49.  26 березня 2009 року Верховний Суд України залишив без змін вирок заявниці. Він зазначив, що її вина була доведена її власними показаннями, наданими нею як підозрюваною, у яких вона зізналася у вчинені крадіжок та які вона згодом підтвердила під час відтворення обстановки та обставин події. Верховний Суд України також встановив, що показання заявниці підтверджувались зізнавальними показаннями її співобвинувачених. Він зазначив, що її скарга на жорстоке поводження була ретельно перевірена судами нижчих інстанцій та законно відхилена у зв’язку з необґрунтованістю. Верховний Суд України також зазначив, що твердження заявниці були спростовані показаннями хірурга Н. та судово-медичного експерта, а також показаннями працівників міліції. Щодо стверджуваного порушення прав заявниці на захист Верховний Суд України зазначив, що під час досудового слідства заявниця була поінформована про її право на захисника та що захисник, обраний на її власний розсуд, був допущений до участі у провадженні. Ухвала Верховного Суду України була надіслана заявниці 08 квітня 2009 року.

B.  Розслідування тверджень про жорстоке поводження

50.  Неодноразово у період з 16 до 21 листопада 2004 року захисник В. скаржився до прокуратури Оржицького району на жорстоке поводження із заявницею під час тримання її під вартою у відділі міліції та з метою отримання доказів цього жорстокого поводження клопотав про проведення судово-медичного обстеження заявниці за його присутності.

51.  18 та 19 листопада 2004 року мати заявниці подала аналогічні скарги.

52.  22 листопада 2004 року заявницю оглянув судово-медичний експерт. Відповідний документ вказує, що у заявниці не було тілесних ушкоджень і вона не висувала жодних скарг. Згідно з твердженнями заявниці вона вчинила так, оскільки боялася подальшого побиття працівниками міліції.

53.  23 листопада 2004 року прокуратура Оржицького району відмовила у порушенні кримінальної справи за скаргами захисника заявниці на жорстоке поводження із нею та порушення її прав на захист. Копії цієї постанови Суду надано не було. Згідно з твердженнями Уряду постанова ґрунтувалася на результатах судово-медичного обстеження заявниці 22 листопада 2004 року
(див. пункт 52), запереченнях жорстокого поводження працівниками міліції та тому факті, що під час судового засідання щодо обрання запобіжного заходу заявниця не висувала жодних скарг на жорстоке поводження. Стосовно прав на захист прокуратура також зазначила, що згідно з постановою Оржицького районного суду від 17 листопада 2004 року захиснику В. був наданий дозвіл на побачення із заявницею
(див. пункт 19).

54.  25 листопада 2004 року заявниця через свого захисника заявила клопотання про побачення з прокурором з метою надання показань щодо того «що з нею робили у відділі міліції» та «як з’явилася її явка з повинною». Вона також заперечила свою вину у вчиненні будь-якого злочину, просила провести її судово-медичне обстеження з метою встановлення та лікування тілесних ушкоджень, яких вона зазнала у результаті жорстокого поводження з нею працівників міліції, а також захистити її від нових побиттів.

55.  Згідно з витягами з амбулаторної картки заявниці, яка була надана Суду останньою, того самого дня, 25 листопада 2004 року, заявниця поскаржилася на поганий стан здоров’я, у тому числі біль у лівому лікті. Вона була оглянута Н., хірургом місцевої лікарні, який виявив «квітучі пятна жовтуватого кольору» від 0,5 до 1 см у діаметрі на передпліччі заявниці, стегнах та правій частині грудної клітки. Після огляду Н. встановив, що стан здоров’я заявниці не вимагав будь-якого медичного втручання.

56.  26 листопада 2004 року, побачившись із заявницею та отримавши результати зазначеного медичного обстеження, захисник В. знову поскаржився до прокуратури на жорстоке поводження із заявницею працівників міліції та вимагав, inter alia, проведення повторного судово-медичного обстеження заявниці в його присутності.

57.  29 листопада 2004 року заявницю було переміщено до Полтавського слідчого ізолятора (далі – Полтавське СІЗО). Як вбачається з наданої начальником СІЗО довідки, після прибуття заявниця пройшла медичне обстеження, яким в неї було виявлено крововиливи на лівому стегні розміром 5 см на 3 см та запалення лівого передпліччя.

58.  17 грудня 2004 року захисник В. поскаржився до прокуратури на ненадання відповіді на скарги заявниці на жорстоке поводження.

59.  У той самий день заявниця відмовилася проходити медичне обстеження, якщо не буде присутній її захисник.

60.  21 грудня 2004 року захисник В. поскаржився до прокуратури Полтавської області на ненадання відповіді на скарги щодо жорстокого поводження із заявницею; на непроведення її медичного обстеження за відсутності працівників міліції та за присутності її захисника; та порушення її прав на захист. Він також звернув увагу прокурора на твердження про жорстоке поводження ймовірних співучасників заявниці, один з яких, як стверджувалося, був госпіталізований після побиття працівниками міліції.

61.  10 січня 2005 року прокуратура Полтавської області скасувала постанову прокурора від 23 листопада 2004 року (див. пункт 53) у зв’язку з необґрунтованістю та постановила провести додаткову перевірку тверджень В. Прокуратура зазначила, inter alia, що у матеріалах справи були відсутні пояснення працівників міліції Оржицького та Лубенського ІТТ та інформація про те, чи була надана заявниці медична допомога у Полтавському СІЗО та чи пройшла вона медичне обстеження з метою встановлення наявності у неї тілесних ушкоджень. Крім того, прокуратура зазначила, що М.М., ймовірний співучасник заявниці, також подав скаргу на фізичне та психологічне жорстоке поводження працівників Оржицького відділу міліції.

62.  Згідно з твердженнями Уряду 20 січня 2005 року прокуратура Оржицького району відмовила у порушенні кримінальної справи, а заявниця не оскаржила цю постанову. Копія цієї постанови Суду надана не була.

63.  Заявниця також подала скаргу на жорстоке поводження з нею працівників міліції до національних судів, проте безуспішно
(див. пункти 40 – 49).

ПРАВО

I.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

64.  Заявниця скаржилася на жорстоке поводження з нею працівників міліції 14 листопада 2004 року з метою отримання від неї зізнавальних показань та непроведення державними органами ефективного розслідування стверджуваного жорстокого поводження. Вона посилалася на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

A.  Доводи сторін

1.  Заявниця

65.  Заявниця стверджувала, що всі зізнавальні показання, надані нею під час тримання її під вартою у відділі міліції, були результатом жоросткого поводження з нею за відсуності захисника. Вона також зазначила, що після жорстокого поводження було задокументовано низку її тілесних ушкоджень, походження яких органами влади пояснено не було. До того ж її постійні посилання на відповідні докази свідомо ігнорувалися як прокурором, так і судами. У зв’язку з цим вона стверджувала про неналежне розслідування тверджень про жорстоке поводження з нею.

2.  Уряд

66.  Уряд доводив, що твердження заявниці про жорстоке поводження з нею працівників міліції з метою отримання її зізнавальних показань були необґрунтованими. По-перше, згідно з висновком експерта від 22 листопада 2004 року (див. пункт 52) жодних тілесних ушкоджень на тілі заявниці виявлено не було і вона не висувала скарг судово-медичному експерту або на висновок судово-медичного експерта. По-друге, поняті, присутні при відтворенні обстановки та обставин події 17 та 23 листопада 2004 року, не згадували про будь-які тілесні ушкодження заявниці. По-третє, під час обстеження заявниці хірургом Н. 25 листопада 2004 року
(див. пункт 55) жодних тілесних ушкоджень на її тілі виявлено не було. Крім того, при відмові від своїх зізнавальних показань
24 листопада 2004 року, заявниця не висунула жодних скарг на будь-яке жорстоке поводження працівників міліції (див. пункт 28).

67.  Крім того, Уряд доводив, що національні органи влади розслідували твердження заявниці під час перевірки та кримінального провадження щодо неї та відхилили їх у зв’язку з необґрунтованістю. У зв’язку з цим Уряд стверджував, що в ході прокурорської перевірки було проведено судово-медичне обстеження заявниці та допитано працівників міліції. Суди також допитали працівників міліції і судово-медичного експерта та Н., які оглядали заявницю 22 листопада
2004 року та 25 листопада 2004 року відповідно. Уряд зазначив, що ані заявниця, ані її захисник ніколи не оскаржували постанову прокурора про відмову у порушенні кримінальної справи за їхніми твердженнями.

68.  Тому Уряд закликав Суд відхилити скаргу заявниці на жорстоке поводження з нею під час тримання її під вартою у відділі міліції як необґрунтовану. Він також стверджував, що не було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції.

B.  Оцінка Суду

1.  Прийнятність

69.  По-перше, Суд зазначає, що хоча постанова про відмову у порушенні кримінальної справи, вочевидь, була винесена прокуратурою Оржицького району 20 січня 2005 року (див. пункт 62), заявниця вжила на національному рівні інших достатніх заходів, аби довести до відома національних органів влади свої скарги на жорстоке поводження працівників міліції. Суд також зазначає, що відхилення скарг прокурором 20 січня 2005 року не перешкоджало національним судам розглянути їх по суті під час розгляду справи заявниці
(див. пункти 40 – 49 та 63). За цих обставин заявниці не можна дорікати за очікування завершення судового розгляду перед поданням скарг до Суду та, таким чином, нею було дотримано правило шестимісячного строку, встановлене пунктом 1 статті 35 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункт 99, від 15 травня
2012 року).

70.  Суд доходить висновку, що скарги за матеріальним та процесуальним аспектами статті 3 Конвенції не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

2.  Суть

(a) Стверджуване жорстоке поводження із заявницею

71.  Як Суд неодноразово зазначав, стаття 3 Конвенції втілює одну з основоположних цінностей демократичних суспільств. Вона категорично забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від обставин та поведінки потерпілого (див., серед багатьох інших посилань, рішення у справі «Селмуні проти Франції» [ВП] (Selmouni v. France) [GC],
заява № 25803/94, пункт 95, ЄСПЛ 1999‑V).

72.  Суд усвідомлює субсидіарний характер своєї ролі та визнає, що він має бути обережним, перебираючи на себе роль суду першої інстанції щодо вирішення питань факту, коли це неминуче не вимагається з огляду на обставини конкретної справи. Тим не менш, коли висуваються твердження за статтею 3 Конвенції, Суд повинен провести особливо ретельний аналіз, і він робитиме це з урахуванням усієї доказової бази, наданої сторонами (див., inter alia, рішення у справах «Кулик проти України» (Kulyk v. Ukraine), заява № 30760/06, пункт 75, від 30 січня 2017 року з додатковими посиланнями, та «Матьяр проти Туреччини» (Matyar v. Turkey), заява № 23423/94,
пункт 109, від 21 лютого 2002 року).

73.  При оцінці доказів Суд керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом». Відповідно до усталеної практики Суду, така доведеність може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту. Крім того, слід нагадати, що під час провадження на підставі Конвенції не у всіх справах неухильно застосовується принцип affirmanti incumbit probatio (той, хто стверджує щось, повинен довести це твердження). У випадках, коли інформація щодо відповідних подій відома виключно органам влади, як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади, і коли у таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. При цьому тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення (див. рішення у справі «Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія» [ВП] (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [GC], заява № 39630/09,
пункти 151 та 152, ЄСПЛ 2012, з подальшими посиланнями на практику Суду), а будь-яке застосування фізичної сили, яке не було викликане суворою необхідністю внаслідок власної поведінки особи, у принципі є порушенням права, гарантованого статтею 3 Конвенції (див. рішення у справі «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункт 88, від 28 вересня 2015 року).

74.  Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що Уряд не заперечував, що 17 листопада 2004 року на момент прибуття заявниці до Лубенського ІТТ на ній були виявлені деякі тілесні ушкодження та що згідно з журналом доставлених осіб вона зазнала цих ушкоджень трьома днями раніше (див. пункт 21) – тобто у день затримання заявниці (14 листопада 2004 року о 08 год. 30 хв. вона була доставлена працівниками міліції до відділу міліції, див. пункт 9). Проте походження цих тілесних ушкоджень ніколи не встановлювалося органами влади, незважаючи на повторювані скарги заявниці та її захисника на жорстоке поводження після її затримання та під час перебування під вартою у відділі міліції.

75.  Аналогічно під час провадження у цьому Суді Уряд також не прокоментував це питання та не надав будь-якого альтернативного пояснення щодо походження тілесних ушкоджень, зазначених заявницею. Скоріше він обмежився твердженням, що під час медичних обстежень заявниці 22 та 25 листопада 2004 року жодних тілесних ушкоджень заявниці задокументовано не було (див. пункт 66).

76.  Крім того, Суд зауважує, що у матеріалах справи ніщо не вказує на наявність у заявниці будь-яких тілесних ушкоджень до її контакту з міліцією. Суд також зазначає, що у перші три дні після затримання заявниці не було проведено її медичне обстеження.

77.  За таких обставин та з огляду на обов’язок держави надати правдоподібне пояснення щодо тілесних ушкоджень, отриманих особою, яка знаходиться під контролем міліції, Суд доходить висновку, що Уряд належним чином не встановив, що тілесні ушкодження заявниці виникли за обставин, що виключають жорстоке поводження під час тримання під вартою у міліції 14 листопада
2004 року, про яке стверджувала заявниця (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Аднаралов проти України» (Adnaralov v. Ukraine),
заява № 10493/12, пункт 45, від 27 листопада 2014 року).

78.  Отже, було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції.

(b)  Ефективність розслідування

79.  Суд повторює свою усталену практику, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції «гарантувати кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені в … Конвенції», за своєю суттю вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Зобов’язання провести розслідування «не є обов’язком досягнення результатів, а обов’язком вжиття заходів»: не кожне розслідування обов’язково має бути успішним або дійти висновку, який співпадає із викладом подій скаржника; проте воно, у принципі, має бути здатним призвести до встановлення фактів справи, а якщо твердження виявляться правдивими, до встановлення та покарання винних осіб (див. рішення у справі «Міхєєв проти Росії» (Mikheyev v. Russia), заява № 77617/01, пункт 107, від 26 січня 2006 року).

80.  Розслідування небезпідставних скарг на жорстоке поводження має бути ретельним. Це означає, що органи влади повинні завжди докладати значних зусиль для з’ясування того, що сталося, і не покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки для закінчення свого розслідування або використовувати їх для обґрунтування своїх рішень. Вони повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події, у тому числі детальні показання тверджень ймовірних потерпілих, показання свідків та висновки судово-медичних експертиз і, за необхідності, додаткові медичні довідки, здатні надати повний та точний опис тілесних ушкоджень та об’єктивний аналіз медичних висновків, зокрема щодо походження тілесних ушкоджень. Будь-який недолік у розслідуванні, який перешкоджає встановленню походження тілесних ушкоджень або винних осіб, може призвести до порушення цього стандарту. Розслідування тверджень про жорстоке походження має бути оперативним. Зрештою має бути суттєвий елемент громадського контролю над розслідуванням та його результатами, зокрема, у всіх справах скаржникові має забезпечуватися ефективний доступ до слідчої процедури  (див., серед багатьох інших джерел, згадане рішення у справі «Міхєєв проти Росії» (Mikheyev v. Russia), пункти 108 та 109, та рішення у справі «Петропулу-Цакіріс проти Греції» (Petropoulou‑Tsakiris v. Greece), заява № 44803/04, пункт 50,
від 06 грудня 2007 року).

81.  У цій справі Суд вважає, що скарга заявниці на жорстоке поводження була небезпідставною для цілі статті 3 Конвенції. Отже, органи влади були зобов’язані провести її розслідування відповідно до зазначених стандартів ефективності.

82.  Захисник заявниці неодноразово з 16 листопада 2004 року скаржився до прокуратури на жорстоке поводження із заявницею
(див. пункти 50, 58 та 60).

83.  Як вбачається з матеріалів справи, прокурором розслідування здійснювалося у рамках дослідчих перевірок, які зрештою закінчилися постановою про відмову у порушенні кримінальної справи від 20 січня 2005 року (див. пункт 62). Ані ця постанова, ані зібрані у рамках перевірки матеріали (за винятком копії висновку судово-медичного експерта від 22 листопада 2004 року – див. пункт 52) Суду надані не були. Отже, незрозуміло, коли перевірка розпочалася та які слідчі дії вживалися прокурором, окрім призначення через шість та дев’ять днів після подання захисником першої скарги судово-медичних обстежень (див. пункти 52 та 55). Підстави ненадання Урядом відповідних документів незрозумілі. У будь-якому разі таке ненадання матеріалів позбавило Суд повної можливості проаналізувати заходи, вжиті органами влади для розслідування тверджень заявниці (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Давидов та інші проти України» (Davydov and Others v. Ukraine), заяви № 17674/02 та № 39081/02, пункт 281,
від 01 липня 2010 року).

84.  Проте, як вбачається з постанови прокуратури Полтавської області від 10 січня 2005 року, у проведеній прокурором перевірці була низка недоліків, які підірвали достовірність висновків прокурора
(див. пункт 61). Уряд не надав жодних доказів виправлення встановлених у зазначеній постанові від 10 січня 2005 року недоліків або, зокрема, проведення прокурором будь-якої оцінки результатів судово-медичного обстеження заявниці після її поміщення до Лубенського ІТТ 17 листопада 2004 року (див. пункт 21).

85.  Крім того, Суд зазначає, що твердження заявниці про жорстоке поводження також було відхилене судами при розгляді ними кримінальної справи заявниці по суті. У зв’язку з цим він зазначає, що національні суди також не прокоментували постійні посилання заявниці на задокументовані у Лубенському СІЗО тілесні ушкодження. Замість цього вони посилалися на показання працівників міліції, у тому числі стверджуваних винуватців, та результати судово-медичних обстежень заявниці, проведених через вісім та десять днів після стверджуваного жорстокого поводження. Такий вибірковий підхід до оцінки доказів був підданий критиці апеляційним судом у його ухвалі, якою він скасував первинний вирок заявниці та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції (див. пункт 42). Проте, незважаючи на вказівки апеляційного суду, підстави, наведені судом першої інстанції у його новому вироку щодо заявниці, залишалися приблизно такими самими (див. пункт 45 та 47).

86.  Крім того, вбачається, що суд першої інстанції не здійснив оцінки інших відповідних аргументів заявниці, у тому числі щодо об’єктивності двох понятих, на показання яких також посилалися суди, відхиляючи скаргу заявниці (див. пункт 46).

87.  За цих обставин Суд не може не дійти висновку, що розслідування органами влади тверджень про жорстоке поводження не було ретельним і, таким чином, не відповідало вимогам статті 3 Конвенції.

88.  Отже, було порушено процесуальний аспект зазначеного положення.

II.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 ТА ПІДПУНКТУ «с» ПУНКТУ 3 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

89.  Заявниця скаржилася за пунктом 1 та підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції на використання для її засудження зізнавальних показань, отриманих від неї під тиском та за відсутності захисника. Положення, на які вона посилалася, у відповідних частинах передбачають:

«1. Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, … який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

…

(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя.»

A.  Доводи сторін

90.  Заявниця доводила, що провадження було несправедливим. Вона стверджувала, що її первинні зізнавальні показання
від 14 листопада 2004 року були отримані у результаті жорстокого поводження з нею працівників міліції у період, коли вона не мала доступу до захисника. Вона також стверджувала, що підтримувала свої зізнавальні показання протягом подальших слідчих дій, у тому числі відтворень обстановки та обставин події 17 та 23 листопада 2004 року, оскільки психологічно залишалась під впливом жорстокого поводження з нею та страхом його повторення. Крім того, вона доводила, що її захиснику було навмисно відмовлено у побаченнях із нею, доки не були зібрані всі докази обвинувачення.

91.  Заявниця зазначила, що національні суди посилалися на ці зізнавальні показання для її засудження без належної перевірки її тверджень про жорстоке поводження та порушення її прав на захист.

92.  Уряд доводив, що 14, 17 та 23 листопада 2004 року заявниця добровільно зізналась у вчиненні низки крадіжок, а давати показання за відсутності захисника було її власним вибором; відповідальність за це не могла бути покладена на органи влади.

93.  Уряд також зазначив, що 17 листопада 2004 року найнятий матір’ю заявниці захисник був допущений до участі у провадженні та отримав дозвіл на побачення із заявницею. У зв’язку з цим Уряд стверджував, що органи влади не можуть нести відповідальність за неспроможність захисника побачитись із заявницею.

94.  Уряд також звернув увагу Суду на той факт, що 24 листопада 2004 року, відмовляючись від своїх зізнавальних показань, заявниця не висунула скарг на будь-яке жорстоке поводження працівників міліції.

95.  Зрештою, він доводив, що твердження заявниці про надання нею показань під тиском працівників міліції та з порушенням її прав на захист були належним чином розглянуті національними судами та відхилені у зв’язку з необґрунтованістю.

96.  Уряд дійшов висновку, що скарга заявниці на відсутність правової допомоги на початковій стадії мала бути відхилена як явно необґрунтована та що не було порушено Конвенцію у зв’язку з її скаргою про надання зізнавальних показань під тиском.

B.  Оцінка Суду

1.  Прийнятність

97.  Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

2.  Суть

(a)  Загальні принципи

98.  Суд послідовно розглядав забезпечення доступу до захисника на ранніх етапах як процесуальну гарантію права не давати показання щодо себе та як основоположну гарантію недопущення жорстокого поводження, відзначаючи особливу уразливість обвинуваченого на початкових етапах провадження, коли він стикається як зі стресовою ситуацією, так і все більш складними положеннями кримінального законодавства. Будь-який виняток щодо реалізації цього права має бути чітко визначеним, а його застосування має бути суворо обмеженим у часі. Ці принципи є особливо актуальними у справах з обвинуваченнями у вчиненні тяжких злочинів, бо саме у випадку, коли особі загрожує найсуворіше покарання, демократичні суспільства мають максимально можливою мірою забезпечувати її право на справедливий судовий розгляд (див. рішення у справі «Сальдуз проти Туреччини» [ВП] (Salduz v. Turkey) [GC], заява № 36391/02, пункт 54, ЄСПЛ 2008).

99.  Як правило, доступ до захисника має надаватись з першого допиту підозрюваного працівниками міліції, за винятком випадків, коли за конкретних обставин справи продемонстровано, що існують вагомі підстави для обмеження такого права. Право на захист буде в принципі непоправно порушено, якщо зізнавальні показання були отримані від особи під час допиту правоохоронними органами
(див. згадане рішення у справі «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey), пункт 55).

100.  Як було роз’яснено Судом у рішенні у справі «Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства» [ВП] (Ibrahim and Others v. the United Kingdom) [GC] (заяви № 50541/08, № 50571/08, № 50573/08 та № 40351/09, пункт 257, ЄСПЛ 2016), застосовуючи метод оцінки, викладений у рішенні у справі «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey), на першому етапі Суд має оцінити існування вагомих підстав обмеження доступу до захисника. На другому етапі, він має оцінити розмір шкоди, яку було завдано праву на захист обмеженням у відповідній справі. Якщо наявність вагомих підстав встановлено, необхідно провести комплексну оцінку провадження з метою визначення, чи було воно «справедливим» відповідно до цілей пункту 1 статті 6 Конвенції (там само, пункт 264). Якщо вагомих підстав для обмеження доступу до правової допомоги немає, Суд повинен з особливою ретельністю оцінити його справедливість, при цьому тягар доведення переходить до Уряду, який зобов’язаний переконливо продемонструвати, що за виняткових та конкретних обставин справи загальну справедливість судового розгляду не було непоправно порушено обмеженням доступу до правової допомоги (там само, пункт 265).

101.  Під час комплексного дослідження провадження з метою оцінки впливу процесуальних недоліків на справедливість кримінального провадження в цілому необхідно брати до уваги такий невичерпний перелік критеріїв з практики Суду:

(a)  Чи перебував заявник у особливо вразливому становищі, наприклад, через його вік або психічний стан.

(b)  Нормативно-правові акти, якими регулюється порядок здійснення досудового розслідування та допустимість доказів під час їх оцінки судом, а також їх дотримання; у випадку застосування правила про недопустимість доказів, малоймовірно, що провадження буде несправедливим у цілому.

(c)  Чи мав заявник можливість оскаржити допустимість доказу або заперечити його використання.

(d)  Якість доказу, та чи не викликали обставини, за яких його було отримано, сумнівів у його достовірності та точності, з урахуванням ступеню та характеру будь-якого примусу.

(e)  Якщо доказ було отримано незаконним шляхом, відповідна незаконність, а у випадку, якщо вона спричинена порушенням іншої статті Конвенції, характер констатованого порушення.

(f)  Якщо йдеться про показання, суть показань, та чи відмовився від них заявник або змінив їх у найкоротший строк.

(g)  Спосіб використання доказу, а також, зокрема, чи став доказ невід’ємною або значною частиною доказової бази, на якій ґрунтувався обвинувальний вирок, а також сила інших доказів у справі.

(h)  Чи була вина визнана професійними суддями або присяжними засідателями, а в останньому випадку – зміст будь-яких настанов присяжним засідателям.

(i)  Ступінь суспільного інтересу у розслідуванні та покаранні конкретного правопорушення, що розглядається.

(j)  Інші відповідні процесуальні гарантії, передбачені національним законодавством та практикою (див. згадане рішення у справі «Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства» (Ibrahim and Others v. the United Kingdom), пункт 274).

102.  Ані буква, ані дух статті 6 Конвенції не перешкоджають особі добровільно відмовитися, вголос або за мовчазною згодою, від права на гарантії справедливого судового розгляду. Це також стосується права на правову допомогу. Проте для того, щоб бути ефективною для цілей Конвенції така відмова повинна бути однозначно встановлена та супроводжуватися хоча б мінімальними гарантіями, співмірними її значущості. Така відмова не обов’язково має бути висловлена вголос, але вона повинна бути добровільною та становити свідому та розумну відмову від права. Для того, щоб можна було вважати, що обвинувачений опосередковано, через свою поведінку відмовився від важливого права, гарантованого статтею 6 Конвенції, має бути доведено, що він міг у розумних межах передбачити наслідки своєї поведінки. Більше того, відмова не повинна суперечити будь-якому важливому суспільному інтересу (див. рішення у справі «Сімеонови проти Болгарії» [ВП] (Simeonovi v. Bulgaria) [GC], заява № 21980/04, пункт 115, ЄСПЛ 2017 (витяги), із подальшими посиланнями).

(b)  Застосування зазначених принципів у цій справі

103.  Суд зазначає, що, як вбачається із наявних документів,
14 листопада 2004 року міліція отримала інформацію про причетність заявниці до крадіжки. У той самий день для перевірки цієї інформації вони затримали заявницю та доставили її до відділу міліції
(див. пункти 6 – 9). Таким чином, відповідно до принципів практики Суду заявниця мала право на допомогу захисника з моменту, коли її вперше було допитано працівниками міліції. Проте немає жодних ознак того, що до її допиту слідчим увечері того самого дня вона у будь-якій формі або спосіб була поінформована про свої права на правову допомогу. Тим часом у міліції вона написала «явку з повинною» (у якій вона зізналася у вчиненні низки епізодів крадіжок), а також в неї були відібрані деякі «пояснення» щодо цих показань (див. пункт 12).

104.  Суд бере до уваги аргумент Уряду, що заявниця, відмовившись від свого права на захисника, підтримала свої зізнавальні показання під час першого офіційного допиту як підозрюваної 14 листопада 2004 року (див. пункт 14) та під час відтворень обстановки та обставин події 17 та 23 листопада 2004 року (див. пункти 18 та 26). Проте слід зазначити, що її первинні зізнавальні показання становили частину матеріалів справи. Отже, вони вплинули на стратегію слідства та встановили межі, у яких мала будуватися подальша стратегія захисту заявниці.

105.  Крім того, Суд не готовий встановити поза розумним сумнівом на підставі матеріалів справи, що відмови заявниці від її права на правову допомогу були добровільними та справжніми.

106.  Так, з огляду на те, що вперше заявниця була офіційно допитана слідчим незабаром після стверджуваного жорстокого поводження з нею працівників міліції, Суд вважає правдоподібним твердження заявниці, що вона все ще перебувала під впливом цього жорстокого поводження. Це може пояснити її відмову від права на захисника та підтримку своїх зізнавальних показань у той день.

107.  Щодо відмови заявниці від права на захисника перед відтворенням обстановки та обставин події 17 листопада 2004 року Суд зауважує, що хоча у протоколі відтворення обстановки та обставин події зазначено, що заявниця відмовилася від свого права на правову допомогу у присутності захисника (див. пункт 17), немає жодних доказів, що це дійсно було так і що взагалі який-небудь захисник був присутній, коли заявниця відмовлялася від цього права.

108.  Іншим відповідним та важливим фактором за цих обставин є затримка у наданні заявниці доступу до В., захисника, найнятого матір’ю заявниці для представництва її інтересів. Наскільки можна зрозуміти Уряд, як такий, що звинувачує В. у тому, що він не побачився із заявницею (див. пункт 93), докази у матеріалах справи чітко вказують, що з 16 листопада 2004 року захисник щоденно намагався отримати доступ до заявниці. Проте органи влади перешкоджали йому у зустрічах із заявницею до проведення основних слідчих дій (з її участю) та надання нею зізнавальних показань
(див. пункти 15, 20 та 22 – 24). З дня його призначення В. подав низку скарг до прокуратури на порушення прав заявниці на захист у зв’язку з цим. Відповідь прокуратури на його скарги, хоча і була позитивною, але була надана не раніше 09 грудня 2004 року (див. пункт 30), більш ніж через двадцять днів після першого допиту заявниці у якості підозрюваної. Більше того, навіть після цієї постанови
17 та 23 листопада 2004 року В. було відмовлено у побаченнях із заявницею (див. пункти 31 та 33).

109.  З огляду на зазначене Суд доходить висновку, що у цій справі право заявниці на захист було обмежене. Суд не вбачає з документів у матеріалах справи, що існували які-небудь вагомі підстави для такого обмеження.

110.  Суду залишається з’ясувати, чи було порушено загальну справедливість провадження внаслідок відсутності захисника на початковому етапі розслідування.

111.  При здійсненні такої оцінки Суд керується критеріями, встановленими у рішенні у справі «Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства» (Ibrahim and Others v. the United Kingdom)
(див. пункт 101), тією мірою, якою це є доцільним, враховуючи обставини цієї справи. У зв’язку з відсутністю вагомих підстав для обмеження права заявниці на захисника Суд проведе особливо ретельну оцінку, враховуючи, що на Уряд покладається обов’язок переконливо продемонструвати, що за виняткових та конкретних обставин справи загальну справедливість судового розгляду не було непоправно порушено обмеженням доступу до правової допомоги (див. пункт 100).

112.  Повертаючись до цих критеріїв, Суд перш за все наводить перелік аргументів на користь справедливості провадження: (і) становище заявниці не було особливо вразливим; (іі) заявниця мала можливість оскаржити допустимість доказу або заперечити його використання; та (ііі) докази у справі оцінювалися професійними суддями (див. підпункти «а», «с» та «h» пункту 101).

113.  Проте інші фактори свідчать на користь висновку, що справедливість провадження було непоправно порушено.

114.  У зв’язку з цим Суд зазначає, що визнаючи заявницю винною та засуджуючи її, суд першої інстанції, головним чином, посилався на її «явку з повинною», зізнавальні показання, надані нею під час допиту як підозрюваної 14 листопада 2004 року та під час відтворення обстановки та обставин події, а також речові докази, отримані в результаті відтворення обстановки та обставин події 17 листопада
2004 року (див. пункти 44 та 47). Дійсно, суди розглядали її показання з урахуванням інших доказів, які були у їхньому розпорядженні. Проте жоден з цих доказів, у тому числі зізнавальні показання співобвинувачених заявниці, надані на стадії слідства, не був прямим доказом.

115.  Суд нагадує свій висновок про порушення статті 3 Конвенції щодо скарги заявниці на жорстоке поводження (див. пункти 77 та 78). Отже, він доходить висновку, що первинні зізнавальні показання, надані заявницею працівникам міліції 14 листопада 2004 року за відсутності захисника, не можуть вважатися такими, що надані свідомо та добровільно.

116.  Крім того, під час відтворення обстановки та обстави події
17 листопада 2004 року за відсутності захисника заявниця не тільки підтвердила свою участь у крадіжці худоби, але і показала працівникам міліції місце злочину – зокрема, місце, де вона забивала вкрадених тварин. Під час безпосереднього огляду місця було знайдено дві відрізані голови худоби та дві відповідні бирки, які були використані в якості доказів у справі (див. пункти 17 та 18). Суд визнає, що після залучення захисника заявниця у принципі могла стверджувати і вона зробила це, що вона не вчиняла злочину; проте важко зрозуміти, яким чином можна було б ефективно відмовитися від показань щодо місця злочину після того, як там фактично були знайдені останки тварин та воно було оглянуто міліцією. Отже, Суд вважає, що показання, надані заявницею за відстуності захисника під час відтворення обстановки та обставин події 17 листопада 2004 року, вплинули на всі показання, які вона могла дати пізніше щодо цього епізоду крадіжки.

117.  У світлі зазначених висновків Суд вважає, що докази, зібрані тоді, коли заявниці не надавалася допомога захисника, були не тільки отримані протягом періоду, коли підозрювана зазнавала порушення абсолютного права, гарантованого статтею 3 Конвенції, але і становили невід’ємну частину доказової бази, на якій ґрунтувався вирок. Більше того, враховуючи зазнаний заявницею ступінь та характер примусу працівників міліції, обставини, за яких були отримані докази, викликають сумніви у їхній достовірності та точності (див. підпункти «d», «e» та «g» пункту 101).

118.  Суд також зазначає, що незабаром після надання заявниці доступу до захисника В., вона відмовилася від своїх зізнавальних показань та виступила проти їхнього використання у якості доказів під час судового розгляду, стверджуючи, що вони були отримані під тиском та у порушення її прав на захист (див. пункти 34 та підпункт «f» пункту 101). Проте національні суди відхилили аргументи заявниці, не довівши переконливим чином, чому її твердження були необґрунтованими.

119.  Аналогічно Верховний Суд України лише формально розглянув скарги заявниці (див. пункт 49).

120.  На думку Суду наведені аргументи переважають над тими, що наведені у пункті 112, які б могли свідчити на користь визнання провадження справедливим.

121.  Отже, Суд доходить висновку, що Уряд не зміг переконливо довести, що за виняткових та конкретних обставин справи загальну справедливість судового розгляду справи заявниці не було непоправно порушено у зв’язку з обмеженням доступу заявниці до правової допомоги під час початкового етапу кримінального провадження щодо неї за відсутності вагомих підстав.

122.  З цього випливає, що було порушено пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.

III.  ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

123.  Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A.  Шкода

124.  Заявниця вимагала 500 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

125.  Уряд заперечив проти цієї вимоги як необґрунтованої та надмірної.

126.  Суд зазначає, що у цій справі він встановив порушення статті 3 та пункту 1 і підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції. Щодо порушення останнього положення Суд не може робити припущення щодо результату провадження у справі заявниці. Встановлення порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у цій справі не означає, що заявницю було засуджено помилково. Суд зазначає, що стаття 445 КПК та стаття 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачають можливість відновлення провадження у справі, та вважає, що встановлення порушення само по собі становить справедливу сатисфакцію (див. рішення у справі «Закшевський проти України» (Zakhshevskiy v. Ukraine), заява № 7193/04, пункти 50, 51 та 133, від 17 березня 2016 року). Щодо порушення статті 3 Конвенції, ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявниці 4 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B.  Судові та інші витрати

127.  Заявниця не подала вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд не присуджує нічого.

C.  Пеня

128.  Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1.  Оголошує заяву прийнятною;

2.  Постановляє, що було порушено матеріальний та процесуальний аспекти статті 3 Конвенції;

3.  Постановляє, що було порушено пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції;

4.  Постановляє, що:

(a)  упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди, які мають бути конвертовані у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

5.  Постановляє, що встановлення порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції само по собі становить справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, якої зазнала заявниця;

6.  Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 04 грудня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Андреа Там’єтті (Andrea Tamietti) Заступник Секретаря

Фаріс Вегабовіч(Faris Vehabović) Голова