Предметом трудового договору (контракту) є праця (трудова функція) особи, яка є об`єктом саме трудових правовідносин, які повною мірою врегульовані трудовим законодавством (зокрема статтями 3, 7, 9, 91 , 44 КЗпП України) положення ЦК України щодо умов дійсності правочину та правових наслідків недійсності правочину не підлягають застосуванню для регулювання суспільних відносин, які виникають у зв`язку з укладенням трудового договору (контракту).

Постанова

Іменем України

22 травня 2019 року

м. Київ

справа № 757/49315/16-ц

провадження № 61-28768св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Курило В. П.,

Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач — публічне акціонерне товариство «Всеукраїнський Акціонерний Банк»,

представники позивача: Савицька Світлана Сергіївна , Ключинський Костянтин Леонідович , Пухальська Вікторія Іванівна , Загрійчук Сергій Степанович ,

відповідач — ОСОБА_5 ,

представник відповідача — ОСОБА_6 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» на рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 березня 2017 року в складі судді Цокол Л. І. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 червня 2017 року в складі колегії суддів: Семенюк Т. А., Саліхова В. В., Прокопчук Н. О.,

В С Т А Н О В И В:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2016 року публічне акціонерне товариство «Всеукраїнський Акціонерний Банк» (далі — ПАТ «ВіЕйБі Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_5 про визнання трудового договору недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що 18 травня 2009 року між ПАТ «ВіЕйБі Банк» та ОСОБА_5 було укладено трудовий договір.

Наказом від 18 травня 2009 року № 269-п ОСОБА_5 прийнято на посаду національного директора з продажів.

16 листопада 2009 року згідно з наказом № 866-п відповідача переведено на посаду національного директора з продажів РБ, у зв`язку з цим до вищезазначеного трудового договору від 18 травня 2009 року були внесені відповідні зміни, що оформлено наказом від 16 листопада 2009 року № 866-п.

Відповідно до наказу від 16 листопада 2009 року № 866-п відповідачу встановлено посадовий оклад у розмірі 31 500,00 грн та індивідуальна надбавка у розмірі 13 500,00 грн, згідно зі штатним розписом, з чим він був ознайомлений. 01 жовтня 2014 року між сторонами було укладено трудовий договір, відповідно до якого відповідача було прийнято на посаду із щомісячною оплатою праці у розмірі 45 000,00 грн та додатковою заробітною платою у розмірі 270 000,00 грн. Однак, жодного наказу на підставі даного трудового договору не видавалось, а відповідач виконував свою роботу на підставі трудового договору, оформленого наказами про прийняття на роботу та про переведення.

Позивач зазначав, що згідно з Положенням про оплату праці працівників відкритого акціонерного товариства «ВіЕйБі Банк» (далі — ВАТ «ВіЕйБі Банк») (Додаток № 3 до колективного договору ВАТ «ВіЕйБі Банк» від 25 травня

2007 року) визначено структуру оплати праці працівників банку в межах затвердженого кошторису витрат щодо персоналу: основна заробітна плата та додаткова заробітна плата та інші заохочувальні та компенсаційні виплати.

Згідно з пунктом 5.4.1.6 колективного договору Голова Правління Банку визначає основні принципи встановлення й зміни розміру додаткової заробітної плати. Зазначені принципи встановлюються відповідно до кадрової політики банку і затверджуються у відповідному розпорядчому або нормативному документі. Тоді як такого документу про встановлення заробітної плати для відповідача не було.

При цьому на той період банк перебував у важкому фінансовому стані та не мав можливості та підстави для укладення договорів, які збільшують його зобов`язання.

Позивач вважав, що трудовий договір, укладений між сторонами 01 жовтня

2014 року, не є трудовим договором у розумінні трудового законодавства України, оскільки сторонами недодержано в момент вчинення даного правочину вимог частини п`ятої статті 203 ЦК України, зокрема оскаржуваний правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

З урахуванням викладеного, ПАТ «ВіЕйБі Банк» просило суд визнати трудовий договір від 01 жовтня 2014 року недійсним.

Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 29 червня

2017 року, в задоволенні позову ПАТ «ВіЕйБі Банк» відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що укладений між сторонами трудовий договір від 01 жовтня 2014 року не є правочином у розумінні статті 202 ЦК України, на який поширюються передбачені нормами статей 203, 215 ЦК України загальні вимоги щодо чинності правочину та який може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених цивільним законодавством, із застосуванням наслідків недійсності правочину.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2017 року ПАТ «ВіЕйБі Банк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Аргументи учасників справ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами неправильно застосовано норми матеріального права до спірних правовідносин, вважав, що спірний трудовий договір є нікчемним.

Доводи особи, яка подала заперечення на касаційну скаргу

У листопаді 2017 року представник  ОСОБА_5 — ОСОБА_6 ,подав заперечення на касаційну скаргу, вказуючи на те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими, всі висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстав для їх скасування немає.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України справа передана до Касаційного цивільного суду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Судом установлено, що 18 травня 2009 року ПАТ «ВіЕйБі Банк» прийнято на роботу ОСОБА_5 на посаду Національного директора з продажів та укладено трудовий договір від 18 травня 2009 року, що оформлено відповідно до вимог КЗпП України наказом ПАТ «ВіЕйБі Банк» від 18 травня 2009 року № 269-п.

16 листопада 2009 року згідно з наказом ПАТ «ВіЕйБі Банк» № 866-п ОСОБА_5 з 16 листопада 2009 року переведено на посаду Національного директора з продажів РБ із збереженням попереднього посадового окладу.

01 жовтня 2014 року між ПАТ «ВіЕйБі Банк» та ОСОБА_5 укладено трудовий договір, відповідно до пунктів 1.1, 1.2, 4.1 якого відповідача було прийнято на посаду Національного директора з продажів РБ із щомісячною оплатою праці у розмірі 45 000,00 грн.

Згідно з пунктом 4.2 трудового договору працівнику повинна бути нарахована та виплачена 21 листопада 2014 року додаткова заробітна плата у розмірі

270 000,00 грн.

Відповідно до пункту 6.1 трудового договору договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами і діє протягом невизначеного строку.

Згідно з пунктом 6.10 трудового договору останній є підставою для видання наказу про прийняття працівника на роботу.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання і момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 9 КЗпП України визначено, що умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними.

Аналогічні гарантії закріплені у статті 22 Закону України «Про оплату праці».

Відповідно до статті 9-1 КЗпП України підприємства, установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів можуть встановлювати додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників. Підприємство може матеріально заохочувати працівників медичних, дитячих, культурно-освітніх, учбових і спортивних закладів, організацій громадського харчування і організацій, що обслуговують трудовий колектив і не входять до його складу.

Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Враховуючи, що відповідно до статті 21 КЗпП України предметом трудового договору (контракту) є праця (трудова функція) особи, яка є об`єктом саме трудових правовідносин, які повною мірою врегульовані трудовим законодавством (зокрема статтями 3, 7, 9, 91 , 44 КЗпП України) положення ЦК України щодо умов дійсності правочину та правових наслідків недійсності правочину не підлягають застосуванню для регулювання суспільних відносин, які виникають у зв`язку з укладенням трудового договору (контракту).

Аналогічна правова позиція викладена і у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року в справі № 6-530цс15.

Отже, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановивши наявність між сторонами договору трудових правовідносин, які регулюються нормами трудового й спеціального законодавства, та факт укладення цього договору саме у зв`язку з існуванням трудових правовідносин,дійшов обґрунтованого висновку про те, що оспорюваний договір не є правочином у розумінні статті 202 ЦК України, на який поширюються передбачені нормами статей 203, 215 ЦК України загальні вимоги щодо чинності правочину та який може бути визнаний недійсним із передбачених ЦК України підстав із застосуванням наслідків недійсності правочину.

Докази та обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами попередніх інстанцій були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення — без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 червня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:                                                                             В. М. Коротун

В. П. Курило

М. Є. Червинська