Велика палата ВС: Позов про скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно слід розглядати за правилами цивільного судочинства (Велика палата ВС від 17 квітня 2018 р. у справі № 815/6956/15)

Фабула судового акту: Прикрий приклад того, як правильне по суті рішення суду, скасовується фактично з формальної причини – неправильного вибору позивачем виду судочинства.   І яскравий приклад того, що справи слід доручати досвідченим юристам, які можуть розібратися напевне: чи існує у справі спір про право  між сторонами, чи такого спору не існує.

Предметом справи є оскарження рішення нотаріуса, який в даному випадку здійснює функції державного реєстратора і прийняв рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно. Тобто на підставі рішення нотаріуса, право власності іпотекодавця на квартиру припинилося, а право власності іпотекодержателя виникло та було зареєстровано. Нотаріус  не вчиняв нотаріальної дії пов’язаної з  переходом права власності на спірну квартиру, проте зареєстрував право власності на це майно за іпотекодержателем на підставі іпотечного договору та повідомлення про намір зареєструвати право власності на предмет іпотеки на підставі ст. 37 ЗУ «Про іпотеку».

Ось і треба було справі потрапити на Велику палату ВС, щоб остаточно визначити за яким процесуальним кодексом такий спір повинен розглядатися.

Суди першої та апеляційної інстанції розглянули спір за правилами адміністративного судочинства та задовільнили позов. Велика палата ВС скасувала рішення у справі та закрила провадження у адміністративній справі оскільки подібні спори є спорами про право і повинні розглядатися за правилами цивільного судочинства.

Зокрема ВС підкреслив, що участь у спорі суб’єкта владних повноважень як сторони справи ще не означає, що таки спір є публічно-правовий (в нашому випадку це нотаріус, який реєструє право власності).  При визначенні виду судочинства необхідно з’ясувати у зв’язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду. Необхідно також враховувати, який обирається у позові спосіб захисту порушеного права. Якщо у справі спір про право і таке право цивільне, то такий спір повинен вирішуватися в порядку, передбаченому ЦПК України.

 

 

 

                                                                                                           П О С Т А Н О В А

                                                                                                           ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 квітня 2018 року

м. Київ

Справа № 815/6956/15

Провадження № 11-192апп18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Прокопенка О.Б.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В.,                 Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни (далі — Нотаріус), третя особа — Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі — Товариство), про визнання неправомірним та скасування рішення

за касаційною скаргою Товариствана постанову Одеського окружного адміністративного суду від 31 березня 2016 року (у складі судді Танцюри К.О.) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 6 липня 2016 року (у складі колегії суддів Джабурія О.В., Вербицької Н.В., Крусяна А.В.),

УСТАНОВИЛА:

У грудні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати неправомірним та скасувати рішення Нотаріуса від 1 вересня 2015 року № 24070099 про державну реєстрацію за Товариством права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (далі — Рішення).

Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_3 послалася на те, що законодавством не передбачено можливості проведення державної реєстрації речових прав на об’єкт нерухомого майна нотаріусом без вчинення ним нотаріальної дії, пов’язаної із переходом таких прав, при цьому відповідачем нотаріальна дія щодо вищезгаданої квартири -предмета іпотеки не вчинялась.

Крім того, позивач зазначила, що на момент звернення Товариства із заявою про реєстрацію права власності на підставі іпотечного договору в Державному реєстрі був запис про державну реєстрацію обтяження у вигляді арешту та заборони відчуження згаданої квартири, належної позивачу, що було перешкодою для здійснення реєстраційних дій до того часу, поки такі обтяження не будуть зняті.

Рішення, на думку позивача, протиправне також у зв’язку з тим, що квартира розміщена на території іншого органу державної реєстрації прав (м. Одеса), а не на території Київського міського нотаріального округу.

Окрім наведеного, позивач послалася на недотримання Товариством передбаченої договором іпотеки процедури звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема ненаправлення іпотекодавцю повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, а також письмової вимоги про усунення порушень умов договору, без доказів направлення й отримання якої державна реєстрація права власності не може бути здійснення.

У ході розгляду справи суди встановили такі фактичні обставини справи.

22 березня 2007 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «Укрсиббанк» (далі — Банк) та ОСОБА_3 (позичальник) укладено договір про надання споживчого кредиту № 11130944000 (далі — кредитний договір).

Пунктом 1.1 кредитного договору передбачено, що Банк зобов’язується надати позичальнику, а позичальник зобов’язується прийняти, належним чином використовувати і повернути Банку кредит в іноземній  валюті у сумі 60 тис. дол. США               та сплатити проценти, комісії в порядку і на умовах, визначених цим договором, що за курсом Національного банку України на день укладення цього договору становило                 303 тис грн. На забезпечення виконання в повному обсязі усіх грошових зобов’язань позичальника за договором позичальник передає в заставу, а Банк приймає рухоме майно, вказане в розділі 2 зазначеного договору, в порядку, передбаченому цим договором (іпотека квартири за адресою: АДРЕСА_1).

22 березня 2007 року між Банком і позивачем укладено іпотечний договір № 1017. Відповідно до вимог пункту 1.1 цього договору ОСОБА_3 передає в іпотеку згадану вище квартиру.

12 грудня 2011 року Банк (клієнт) і Товариство (фактор) уклали договір факторингу № 1, за яким клієнт зобов’язується передати у власність фактору, а фактор прийняти права вимоги та в їх оплату надати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату та на умовах, визначених цим договором.

12 грудня 2011 року між Банком і Товариством укладено договір відступлення права вимоги за договорами іпотеки, за яким Банк відступив свої вимоги заборгованості, зокрема до заставодавця ОСОБА_3

Таким чином, кредитором позивача та іпотекодержателем квартири за іпотечним договором від 22 березня 2007 року № 1017 стало Товариство.

Розділом 4 іпотечного договору від 22 березня 2007 року врегульовано питання звернення стягнення, яким передбачено, що іпотекодержатель має право звернення стягнення на предмет іпотеки: у випадках, зазначених в пунктах 2.1.1-2.1.2 договору іпотеки (у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем зобов’язань за кредитним договором; у разі порушення іпотекодавцем обов’язків, встановлених цим договором, іпотекодержатель має вимагати дострокового виконання зобов’язань за кредитним договором, а у разі невиконання вимоги — звернути стягнення на предмет іпотеки); у разі порушення провадження у справі про відновлення платоспроможності або визнання банкрутом іпотекодавця; у разі порушення іпотекодавцем будь-якого зобов’язання за цим договором або порушення Іпотекодавцем будь-якого зобов’язання, що забезпечено іпотекою за цим договором.

Відповідно до повідомлення про намір звернути стягнення на предмет іпотеки представника Товариства ОСОБА_5 від 17 лютого 2015 року вих. № 3899-юр, адресованого ОСОБА_3, останній повідомлено, що Товариство має намір звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу від власного імені квартири за згаданою адресою будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу або зареєструвати право власності на вказаний предмет іпотеки відповідно до вимог  статті 37 Закону України «Про іпотеку».

На підставі договору факторингу від 12 грудня 2011 року № 1 та відступлення права вимоги за договорами іпотеки від цієї ж дати Товариство звернулося до Нотаріуса як державного реєстратора із заявою про державну реєстрацію прав на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1.

1 вересня 2015 року Нотаріус прийняв Рішення про реєстрацію за Товариством права власності на спірну квартиру, про що свідчать дані інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна щодо об’єкта  нерухомого майна станом на 2 грудня 2015 року.

Одеський окружний адміністративний суд постановою від 31 березня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду  від 6 липня 2016 року, позов задовольнив.

Ухвалюючи такі рішення, суди дійшли висновку, що державна реєстрація за Товариством права власності на квартиру, належну до цього ОСОБА_3, здійснена Нотаріусом з порушенням вимог абзацу третього частини п’ятої  статті 3, абзацу третього частини першої статті 16 та абзацу 5-5 частини першої статті 24 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин), оскільки відповідач як нотаріус не вчиняв нотаріальної дії зі спірною квартирою, в результаті якої відбулося б виникнення, перехід або припинення прав на цей об’єкт нерухомого майна або обтяження таких прав.

Обґрунтовуючи рішення, суди також виходили з протиправності такого переходу права власності з огляду на встановлену Законом України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» заборону примусового стягнення (відчуження без згоди власника) нерухомого житлового майна, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами — резидентами України в іноземній валюті, вказавши на наявність у спірних правовідносинах визначених цим Законом умов для його застосування, а саме відсутність у ОСОБА_3 іншого нерухомого майна та відсутність згоди останньої на відчуження квартири.

На зазначені судові рішення Товариство 3 серпня 2016 року подало касаційну скаргу, в якій з урахуванням додаткових пояснень до скарги просило скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та закрити провадження у цій справі, оскільки вона не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

21 лютого 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі — Закон № 2147-VIII).

Відповідно до частини третьої статті 3 КАС у редакції Закону № 2147-VIII провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Учасники справи не з’явилися в судове засідання, про дату, час і місце якого їх було належно повідомлено.

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду відповідно до пункту 2 частини першої статті 345 КАС зробила висновок про можливість розгляду справи в письмовому провадженні.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС у редакції Закону № 2147-VIII наведені в касаційній скарзі та додаткових поясненнях до неї аргументи щодо дотримання судами правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Частиною другою статті 4 КАС (у зазначеній редакції) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС (у відповідній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Отже, до адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб’єкта владних повноважень, що виникають у зв’язку зі здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження.

Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб’єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.

Публічно-правовий спір має особливий суб’єктний склад. Участь суб’єкта владних повноважень є обов’язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб’єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з’ясовувати, у зв’язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.

За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов’язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.

Суди першої та апеляційної інстанцій, вказавши на те, що однією з найважливіших тенденцій розвитку сучасного законодавства України є розширення сфери судового захисту, в тому числі судового контролю за правомірністю й обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень, розглядали справу за позовом ОСОБА_3 як публічно-правовий спір.

Проте з установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи (здебільшого між позивачем та третьою особою) у зв’язку з невиконанням договірних зобов’язань і реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки — квартири позивача, а отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Такий спір має вирішуватися судами за правилами Цивільного процесуального кодексу України.

За практикою Європейського суду з прав людини (наприклад рішення у справі «Сокуренко і Стригун проти України») суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка гарантує право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Тому відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 та частини першої статті 354 КАС ухвалені у цій справі в порядку адміністративного судочинства судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі — закриттю.

Керуючись статтями 238, 243, 349, 354, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» задовольнити.

2. Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 31 березня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 6 липня 2016 року  скасувати.

3. Провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни, третя особа — Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», про визнання неправомірним та скасування рішення — закрити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.Б. ПрокопенкоСудді:        Н.О. Антонюк  Л.М. Лобойко С.В. БакулінаН.П. ЛященкоВ.В. БританчукЛ.І. Рогач Д.А. ГудимаІ.В. Саприкіна О.С. ЗолотніковО.М. Ситнік О.Р. КібенкоВ.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська

Автор: Веб-ресурс «Протокол»

 

Джерело: Веб-ресурс «Протокол»